Джеймс Фенімор Купер - Піонери або Біля витоків Саскуеханни

— Гляньте! — скрикнула Елізабет. — Гляньте, Луїзо! Йдіть швидше сюди й помилуйтеся цією чарівною зміною!

Луїза підійшла, мовчки вихилилася з вікна, а тоді стиха мовила, ніби не довіряючи власному голосові:

— Справді, зміна разюча… Дивуюсь, як це він зумів так швидко?

Елізабет здивовано подивилася на неї, бо ніяк не могла сподіватися від дочки священика такого сумніву у всемогутності творця, але здивувалася ще дужче, раптом помітивши, що лагідні блакитні очі Луїзи замість милуватися величним краєвидом, звернені на постать гарно вдягненого юнака, який розмовляв із суддею біля порога. Їй довелось подивитися вдруге, перш ні#с вона впізнала молодого мисливця в скромному, але пристойному вбранні.

— Здається, все в цій чарівній країні на грані дивовижного, — зауважила Елізабет. — І ця зміна така сама чудесна, як і всі інші. Лицедії тут настільки ж неповторні, як і декорації.

Міс Грант зашарілась і відступила від вікна.

— Я проста сільська дівчина, міс Темпл, тож яке з мене товариство для вас… Я… я не завжди розумію те, що ви кажете. Але я й справді подумала, що ви мали на увазі зміну в зовнішності містера Едвардса. Хіба вона не дивовижна, якщо згадати його походження? Кажуть, у ньому є індіанська кров…

— Тоді він благородний дикун. Але ходімо приготуємо чай для цього сахема[54], бо ж він, мабуть, нащадок Короля Філіпа, а може, навіть онук Покахонтас[55].

У залі дівчат зустрів суддя Темпл. Він відвів дочку вбік і повідомив про зміну в зовнішності нового пожильця, яку вона сама вже встигла завважити.

— Йому, очевидно, не хочеться говорити про своє минуле, — сказав Мармедюк, — але, наскільки я збагнув з його слів, він, певно, знав кращі дні. Я вже схиляюся до думки Річарда щодо його походження: часто білі агенти, що жили серед індіанців, давали добру освіту своїм дітям і…

— Гаразд, любий тату, — урвала його Елізабет, усміхнувшись і опустивши очі, — але хай там що, а йому доведеться розмовляти по-англійському, бо я не знаю жодного слова з мови могоків. Що ж до його поведінки, то ви, сподіваюся, самі простежите за ним.

— Звісно! Але, Весе, — мовив суддя, лагідно втримуючи її за руку, — не треба нагадувати йому про минуле. Він просив мене… Мабуть, ще гнівається на мене за поранене плече, та коли рана загоїться, з ним, сподіваюся, буде легше розмовляти.

— О, мене зовсім не пече та спрага, яка зветься цікавістю. Про мене, хай він буде син Маїсового Стебла, чи Маїсового Торговця, чи якого іншого славного вождя, — хоч би й самого Великого Змія! Я ставитимусь до нього з належною повагою, — аж поки він поголить свою шляхетну голову, поцупить у мене з півдесятка сережок, завдасть на плече рушницю й щезне так само несподівано, як і з'явився. Отже, любий тату, ходімо й не будемо нехтувати законами гостинності, поки той юнак у нашому домі.

Суддя Темпл усміхнувся доччиним жартам, узяв її під руку, й вони пройшли до вітальні, де вже сидів молодий мисливець, усім своїм виглядом ніби промовляючи, що він твердо вирішив зробити якнайнепомітнішою свою появу в цьому домі.

Такі були події, що привели в дім судді Темпла цього нового пожильця. Тепер ми на деякий час полишимо його там, поки він ревно і вправно виконує різні доручення, які дає йому Мармедюк.

Майор Гартман, погостювавши в судді, рушив додому, щоб потім знов, як звичайно, прибути через три місяці. Містер Грант більшу частину часу пробував у віддалених кутках краю, а його донька чи не щодня бувала в домі судді. Річард з притаманним йому запалом узявся за виконання нових обов'язків, а суддя Темпл усе листувався з охочими придбати в нього ферму, і зима минула швидко. Головним місцем розваг молоді було озеро, й дівчата часто каталися там на однокінних санях, якими правив Річард, а коли лід очищався від снігу, їх супроводжував на ковзанах Едвардс. Так вони проводили цілі години, дихаючи гірським чистим повітрям. Стриманість і мовчазність юнака поступово минали, хоч, бувало, його охоплювало раптом якесь прикре і незрозуміле почуття.

Протягом цих трьох місяців Елізабет бачила, як на схилах горбів з'являлися розчищені галяви, де нові поселенці «ставили намети», а валки саней, що проїжджали селищем, навантажені лантухами з зерном і барилами з поташем, свідчили, що праця та не була марна. Одне слово, вся округа, здавалось, процвітала. По дорогах сновигали сани зі скромним збіжжям переселенців, над яким видніли веселі обличчя дітлахів і жінок, що раділи новим місцям. А назустріч їм їхали інші сани, поспішаючи на ринок в Олбані з товарами місцевого виробництва й спокушаючи емігрантів податися шукати щастя й достатку в дикі гори цієї невідомої країни.

Селище вирувало життям. Добробут ремісників зростав у міру того, як заможнішав увесь край. Своїми звичаями і новаціями Темплтон дедалі більше нагадував справжнє місто. Чоловік, який возив пошту, не раз натякав уже на те, що, мовляв, давно приспів час купити поштову карету. Цієї зими він кілька разів підвозив своїми саньми пасажира до Могоку, де двічі на тиждень із швидкістю блискавки мчав диліжанс, яким правив хвацький кучер «з узбережжя». Напровесні, поки ще не станув сніг, із «старих штатів» почали вертатися сім'ї, що їздили до родичів, і часто з ними їхали й сусіди тих родичів, — зваблені розповідями гостей, вони залишили свої ферми в Коннектікуті чи Массачусетсі, щоб пошукати щастя в лісах.

Протягом усього цього часу Олівер Едвардс, раптове підвищення якого не дуже подивувало звичайний до несподіванок край, за дня ревно виконував свої службові обов'язки, а вечори здебільшого пробував у хатині Шкіряної Панчохи. Стосунки між трьома мисливцями, як і раніш, лишалися дружніми, хоч було щось таємниче в тій їхній дружбі. Могіканин рідко ходив до судді, а Натті взагалі там не бував, тож Едвардс намагався при кожній найменшій нагод: відвідати свій колишній притулок, звідки повертався вже глупої ночі або ж, коли глибокий сніг затримував його в дорозі, то й над ранок. Відвідини ті дуже цікавили всіх, хто про них знав, але ніхто нічого не казав, окрім Річарда, який інколи бурмотів: — Воно й не диво: метис ніколи не полишить дикунських звичаїв, а цей хлопець і так цивілізувався більше, ніж можна було сподіватися від людини його походження.

Р0ЗДІЛ XX

Вперед! Не втримуйте моєї пісні —

Гірські стежки чекають нас із нею,

Байрон, «Паломництво Чайльд Гарольда»

Наближалася весна, й величезні кучугури снігу, який від чергування відлиг, морозів і бур став такий твердий, що, здавалось,