Джеймс Фенімор Купер - Піонери або Біля витоків Саскуеханни

Ще з півгодини після того, як зачинено віконниці, а свічки замінили денне світло, товариство бавило час у той самий спосіб. Але ось з'явився Бенджамін, зігнувшись під величезною в'язкою дров.

— Що це ти надумав, добродію? — заволав новоспечений шериф. — Хіба чудова Дюкова мадера не досить зігріває в таку відлигу? Пам'ятай, суддя страх як потерпає за свої буки та клени — боїться, що зникнуть такі високоцінні породи! Ха-ха! Дюку, ти чоловік добрий і зичливий, але в тебе є свої дивацтва, ніде правди діти… «Тож пий до дна, тож пий до дна!..»

Слова пісні помалу перейшли в якесь мугикання, і тоді управитель скинув свою ношу на підлогу, повернувся до шерифа й поважно промовив:

— Бачте, сквайре, ваш стіл, може, й справді зараз у теплих широтах, але те, що на ньому стоїть, мене б не зігріло; для цієї мети найкраще підходить ямайський ром, добрі дрова та ще англійське вугілля. Тільки ж коли я хоч трохи тямлю в погоді, то саме зараз пора зручно влаштуватися, підкинути дровець у каміни й задраїти всі ілюмінатори. Недарма ж я двадцять сім років плавав та ще сім літ прожив у цій пущі!

— Але чому ти гадаєш, Бенджаміне, що погода зміниться? — поцікавився господар дому.

— Вітер міняється, ваша честь, а це значить, що слід сподіватись і зміни погоди. Я от, скажімо, служив на одному з кораблів Роднея, коли ми побили де Грасса, земляка, значить, мусью Лекви. Дув тоді південно-східний вітер, і я готував грог для капітана морської піхоти, якого мій капітан запросив до себе на обід. Отож зробив я грог на свій смак і покуштував кілька разів, — і поніс до капітанської каюти, аж тут вітер змінився, і фок лясь по грот-щоглі! Судно закрутилося на місці, мов дзига, потім нахилилося й зачерпнуло бортом стільки води, що і я напився на все життя!

— Просто диво, Бенджаміне, що ти не помер від водянки! — зауважив Мармедюк.

— І то правда, судде, — відповів старий моряк, широко осміхнувшись. — Тільки ж я мав напохваті ліки — капітанський грог! Я подумав, що він навряд чи сподобається гостеві мого капітана, бо туди потрапило чимало солоної води, ну, а наступна хвиля, думаю, чого доброго зіпсує його так, що й мені вже не смакуватиме, — отож я тут-таки вихилив кухоль. А тут команда: «До помп!» — і ми всі почали помпувати…

— Гаразд, а до чого ж тут погода? — урвав його Мармедюк. — Цебто, до чого тут наша погода?

— А ось до чого: вітер весь день був південний, а тепер він вщухає, ніби міхи спорожніли; на півночі, над горами, просвіт був щойно не більший за долоню, а тепер від нього мчать хмари, та так швидко, наче під грот-парусом, і зорі блимають, як сигнальні вогні. А це означає, коли я хоч трохи тямлю в погоді, що нам треба запастися дровами й розвести добрий вогонь, бо ще до ранкової вахти, будьте певні, всі пляшки з портером ї вином у вашому буфеті потріскаються від морозу.

Ти завбачливий дозорець, — мовив суддя, — можеш робити з моїм лісом, що тобі завгодно, — принаймні сьогодні.

Бенджамін охоче виконав цей наказ, і не минуло й двох годин, як справдилися його віщування. Південний вітер справді вщух, і настало затишшя, яке звичайно передує різкій зміні погоди. Задовго до того, як мешканці дому полягали спати, вдарив сильний мороз, і коли мосьє Лекуа зібрався йти додому, він змушений був попросити ковдру, дарма що завбачливо понапинав на себе купу одежі. Священик з дочкою лишилися на ніч в будинку судді. Добряче-таки стомлені вчорашнім бенкетом, чоловіки досить рано розійшлися по своїх кімнатах.

Елізабет та її подруга тільки-тільки встигли задрімати, як між будівлями завив північно-західний вітер, принісши з собою те приємне почуття затишку, що завжди виникає в таку погоду, коли ще горить веселий вогонь у каміні, завіски й віконниці не пропускають холоду, а пухова перина м'яка й тепла. І раптом Елізабет, прокинувшись на мить, вчула в реві бурі протяжне жалібне виття, надто дике, щоб його міг видавати собака, хоч щось у нім нагадувало голос цього вірного друга людей, коли ніч пробуджує його пильність і надає урочистої гідності тривожному валуванню. Луїза Грант інстинктивно пригорнулась до Елізабет, а та, зрозумівши, що подруга не спить, сказала стиха:

— Це далеке виття таке жалібне, але в ньому є щось навіть гарне… Мабуть, то собаки біля хатини Шкіряної Панчохи?

— То вовки — вони прийшли з гір до озера, — прошепотіла Луїза, — й лише вогні відлякують їх від селища… Одної ночі, — коли ми вже оселилися тут, — голод пригнав їх до самих дверей нашого дому. То була жахлива ніч! Але у вашому домі можна нічого не боятись — багатство судді Темпла дозволяє йому надійно відгородитись від усіх небезпек.

— Заповзятість судді Темпла підкоряє навіть ліси! — вигукнула Елізабет, підвівшись у ліжку. — Як швидко цивілізація приборкує природу! — вела вона далі, прислухаючись до далекого виття на озері. Помітивши, однак, що її боязкій подрузі ті тужливі звуки неприємні, Елізабет знов лягла і, поринувши в глибокий сон, забула про зміни в долині і в своїй власній долі.

Уранці дівчат розбудила поява служниці, яка прийшла розпалити камін. Вони швидко впоралися із своїм туалетом, бо морозець таки пробрався до кімнати крізь віконниці й завіски. Одягнувшись, Елізабет підійшла до вікна, відсунула завіску й відчинила віконниці, щоб подивитися на селище й озеро. Але мороз на шибках не давав що-небудь розгледіти. Тоді вона відчинила й вікно, і перед її зачудованими очима відкрилася неповторна картина.

Озеро скинуло свою білу габу, і темний лід блищав, наче дзеркало, в промінні вранішнього сонця. Будівлі вбралися в крижані шати, що сяяли, мов криця, а величезні бурульки, звисаючи з дахів, спалахували на сонці, розсипали навсібіч золотаві іскри, і грали, й мінилися, наче кришталеві підвіски на сонячній люстрі. Але найдужче вразив Елізабет вигляд безмежних лісів на горбах, що вдалині височіли один над одним. Могутні віти сосон і гемлоків згиналися під вагою льоду, а верхівки здіймалися над кучерявими кронами дубів, буків і кленів, наче срібні шпилі над банями з чистого срібла. Крайнебо окреслювала сліпуча хвиляста смуга, ніби там, усупереч законам природи, сходили тисячі сонць. На передньому плані, ближче до озера, кожне дерево, здавалося, було всіяне діамантами, і навіть схили гір, куди ще не сягало сонячне проміння, були вдягнені в коштовне вбрання, що мінилося відблисками розмаїтих відтінків від ясно-рожевого перших