Джеймс Фенімор Купер - Піонери або Біля витоків Саскуеханни

ніколи не розтане, почали піддаватися теплим вітрам і сонячному промінню. Часом ніби навстіж розчинялися небесні ворота, лагідне повітря огортало землю, пробуджувалось усе живе й неживе, і протягом кількох годин весна радісно усміхалася в кожному створінні й зелі. Але налітав пронизливий північний вітер, картина раптово мінялася, й важкі чорні хмари, що затуляли сонце, здавалися ще холоднішими і понурішими, ніж узимку. Ця боротьба між весною та зимою з кожним днем робилася жорстокіша, і земля, повільно втрачаючи біле зимове вбрання, ще не мала яскравих барв весни.

Так минуло кілька тижнів. Мешканці селища потроху переходили від дозвільного зимового життя до напруженої, клопіткої весняної діяльності. Гостей у селищі, вже не було видно: торгівля, така жвава взимку, занепала; дороги, втративши міцне покриття з утоптаного снігу, розкисли, і по них не мчали в санях веселі й галасливі мандрівники, — одне слово, все свідчило про важливу зміну не тільки в житті природи, але й у житті тих, для кого вона була годувальницею.

Молодь «палацу», де Луїза Грант уже була своєю людиною, не лишалася байдужою до всіх тих нестійких і повільних змін.

Поки ще на дорогах тримався сніг, тривали зимові розваги: їздили на санях на прогулянки в гори й долини, влаштовували розмаїті забави на замерзлому озері. Наввипередки з вітром каталися на Річардових санях, запряжених четвериком, що летіли по гладенькій поверхні озера, скутій морозом, як звичайно після відлиги; крутилися на небезпечних, відчайдушних «каруселях на льоду»; влаштовували перегони на маленьких однокінних санях або ж на санчатах, які тягнув кавалер на ковзанах, — одне слово, всіляко намагалися скрасити нудьгу довгих зимових днів. Елізабет навіть зізналася батькові, що зима завдяки тим розвагам і його бібліотеці виявилась куди веселішою, ніж вона сподівалася.

Перебування на свіжому повітрі стало звичкою для мешканців «палацу», тож коли дороги, небезпечні й за гарної години, перетворилися на суцільне болото, молодь почала робити прогулянки верхи.

На маленьких, добре виїжджених кониках дівчата пробиралися вузькими стежками в гори, забивались у найвіддаленіші ущелини, але й там можна було натрапити на житло якого-небудь заповзятливого поселенця. Під час тих мандрівок їх супроводжував хтось із чоловіків або ж і всі, якщо мали змогу. Молодий Едвардс усе більше призвичаювався до свого становища й часто на таких прогулянках робився веселий і безтурботний, неначе забуваючи свої важкі думки. Звичка і життєрадісність молодості, очевидно, брали гору над таємними причинами його неспокою, хоч іноді, коли він розмовляв з Мармедюком, обличчя юнака захмарювала та сама відраза, що була така помітна в перші дні їхнього знайомства.

Наприкінці березня шериф умовив суддю разом з дочкою та її подругою поїхати до навислого над озером пагорба, звідки нібито відкривався надзвичайно мальовничий краєвид.

— А крім того, кузино Бесс, — переконував невгамовний Річард, — завітаємо дорогою до «цукрового гаю» Біллі Кербі: він на східному краю ділянки Ренсома варить для нього цукор. Ніхто в усій околиці не вміє так варити цукор, як Біллі! Пам'ятаєш, Дюку, першого сезону він працював у нас під моїм керівництвом, тож воно й не дивно, що він дечого навчився.

— Добрий з нього лісоруб, з цього Біллі, — озвався Бенджамін, притримуючи за вудила коня шерифа. — Орудує сокирою, я: к парусний майстер голкою або кравець праскою. Подейкують, буцім він самотужки знімає з вогню казан з поташем, хоч, не буду брехати, сам я того не бачив. Зате я бачив цукор його виробу; він, правда, не такий білий, як старий брамсель, але моя приятелька міс Бійсябога каже, що цукор той має присмак справжньої патоки; а вам, певно, відомо, сквайре Дік, в міс Ремаркабль губа не з лопуцька!

Викликаний цим дотепом регіт Річарда, що йому вторував не надто мелодійний сміх Бенджаміна, дуже добре показав, яка в них тепла дружба. Однак решта їхньої розмови не чула, бо дівчата саме сідали на коней, а Мармедюк з Едвардсом допомагали їм. Коли всі нарешті були готові, то рушили селищем, зупинившись на хвильку перед домом Лекуа, який невдовзі приєднався до товариства, і тоді кавалькада, проминувши купу невеликих будівель, виїхала на одну з доріг, що звідусіль збігалися до селища. Ночами землю ще сковував мороз, але вдень від тепла дорога розкисала, тож вершникам доводилося їхати вервечкою по узбіччю, де по дерну легше було ступати коням. Трави майже не було видно, і від вигляду мокрої безрадісної землі ставало ніби холодніше. На більшості порубів, що видніли на далеких горбах, лежав сніг, але де-не-де вже зеленіли яскраві озимі, вселяючи надію в серце хлібороба. Важко було уявити разючіший контраст між землею і небом: над похмурою пусткою, яку ми щойно змалювали, світило життєдайне сонце з чистої синяви, де пливли тільки дві маленькі хмарини.

Річард і цього разу, як завжди, коли не вимагалося особливих здібностей чи вміння, вів перед і намагався розважати товариство повчальними розмовами.

— Оце справжня цукрова погода, Дюку! — вигукнув він. — Морозяна ніч і сонячний день! Присягаюся, що такого теплого ранку сік з кленів тече потоком. Шкода, судде, що ти не запроваджуєш нових, наукових способів вироблення цукру. А для того, щоб це зробити, зовсім не обов'язково бути таким ученим, як Франклін, — отже, річ це можлива, судде Темпл.

— Друже Джоне, — відповів Мармедюк, — моя головна турбота — зберегти це джерело багатства й добробуту від хижацького знищення. Коли я доможуся цього, можна буде подумати й про вдосконалення виробництва. Але ти знаєш, Річарде, я вже пробував очищати кленовий цукор, і грудки виходять білі, як онде сніг на полях, і якість його бездоганна.

— Якість, такість чи ще якась там «ість» — то все дурниці, бо твої грудки — це всього лишень кілька грудочок завбільшки зі сливу, — заперечив шериф, — А я от вважаю, що дослід липі тоді має сенс, коли він знаходить практичне застосування. Коли б я мав сотню або, скажімо, дві сотні тисяч акрів землі, як-от ти, то збудував би в селищі цукроварню. Запросив би тямущих людей, щоб дослідили все як слід, — а таких людей, які вміють поєднувати теорію з практикою, неважко знайти; потім вибрав би молоді, гарні дерева й став би виробляти грудки не такі, як льодяники, а завбільшки з копицю сіна, он що!

— І ви закупили б вантаж одного з тих кораблів, що приходять з Китаю, — в тон йому відгукнулась Елізабет, — замість чашок узяли б казани, замість блюдець — човни з озера, спекли б кекс на отій печі для випалювання вапна й запросили б усю округу на чай! Справді, проекти генія величні! Одначе, сер, люди тримаються такої думки, що спроби