Зенон Косидовський - Коли сонце було богом

руїни Трої? Дослідник був безпорадний. А потім почав блукати по гелеспонтській рівнині— чи не нападе на який-небудь слід зниклого міста. Роздумуючи, він раптом звернув увагу на великий горб на північ од Бурнабаші, кілометрів за п’ять від моря. Курган мав турецьку назву Гісарлик, а це означає палац. Шліман розумів, що в назвах місцевостей, так само як і в легендах, часто є луна далеких подій. Так люди з покоління в покоління передають свою історію, свою мудрість, свій досвід. Минає час, і первісне значення тих назв поступово зникає, як візерунок на потертому килимі; лишаються тільки слова, і здається, що їх уже й не пояснити, але вони можуть стати дороговказом до правди. А може й у Гісарлику є руїни, що були колись палацом? Адже важко собі уявити, щоб без причини так назвали гору, навіть обрисами своїми несхожу на будь-яку будівлю, не кажучи вже про палац.

Попередні дослідження, здавалося, підтверджували думку Шлімана. То була гора приблизно чотирикутної форми, з плескатою вершиною, — це вказувало на її штучне походження. І справді, вже за першим ударом кайла на поверхню викинуто безліч кусків цегли, каміння й глиняних черепків. Отже, тепер ясно: в глибині криються величезні руїни. Шліман аж затремтів од невимовного щастя — він був певен, що перебуває на руїнах Трої, просякнутих кров’ю і потом троянських та грецьких героїв.

Стародавні історики згадували, що на цьому місці височіло колись грецьке, а потім римське місто Novum Hium. Геродот повідомляє, що перський володар Ксеркс зупинився тут, щоб подивитися на руїни Пріама й принести в жертву Мінерві тисячу голів худоби. Ксенофонт твердить, що з тією самою метою тут побував лакедемонський вождь Міндар, а грецький історик II століття нашої ери Аріан пише, що Олександр Македонський, склавши офіру, викопав із руїн стародавній меч і велів своїй особистій охороні завжди носити його, певний, що цей меч дасть йому щастя в поході проти персів. Цезар дуже піклувався про місто, підтримував його грішми, бо вважав, що він — безпосередній потомок троянців.

Одне тільки непокоїло Шлімана — це те, що в околицях селища Гісарлик він не знайшов двох джерел. Але незабаром і цей сумнів відпав. Од жителів навколишніх сіл він дізнався, що подеколи там починають бити гарячі джерела, які незабаром висихають, а потім знову з’являються вже деінде. Але в той час, коли Шліман провадив свої дослідження в селищі Гісарлик, жодне з цих джерел не било.

1871 року Шліман найняв вісім робітників і розпочав археологічні розкопки. Гомер твердить, що над містом височів колись храм Афіни. Виходить, той храм має бути якраз посередині пагорба. Шліман велів викопати там довгу канаву завглибшки десять метрів. Лопати раз у раз викидали на поверхню уламки зброї, вази та інші речі повсякденного вжитку — очевидний доказ, що колись там було багате й людне місто.

На зиму роботи припинились, але весною наступного року Шліман повернувся туди разом з дружиною, збудував дерев’яні бараки — житла та склади, найняв сотню робітників і знову почав шукати.

З самого ранку й до пізнього вечора він працював разом з дружиною на розкопках, а вночі, при тьмяному світлі ліхтаря переглядав, очищав і розкладав викопані з землі речі. Це була така величезна робота, що й самі знахідки того не коштували; яке ж завзяття й терпіння треба було мати, щоб не розчаруватися в цій справі.

А до всього того їм ще неабияк дошкуляв нездоровий клімат. Влітку було дуже парко, стояла задушлива спека. Безліч усяких паразитів — особливо москіти — не давали ночами спати. Шліман захворів на малярію, хвороба дуже виснажила його. Взимку тут віяли холодні північні вітри, крізь щілини в стінах вривалися в дерев’яні бараки, так що навіть ліхтарів не можна було засвітити. В грубах безперервно топилося, але термометр часто показував дев’ять градусів морозу.

1873 року, тобто на третій рік розкопок, весь пагорб Гісарлик уздовж і впоперек перетнули глибокі канави. І що глибше копали, то більше руїн знаходив Шліман. То були рештки давніх міст і селищ, розташованих одне на одному. Ці міста належали до різних епох. Усі вони колись розквітали, а потім гинули від пожеж або ворожих нападів. Найближче до поверхні лежало місто Novum Hium, а на самому дні було бідне селище кам’яного віку.

У викопаному рові Шліман розрізнив сім верств людських поселень. Яке з них — гомерівська Троя? Розв’язати цю проблему тоді було нелегко. Для нинішніх археологів дороговказом тут можуть бути керамічні черепки. Люди з покоління в покоління прикрашали глиняний посуд, причому оздоби ці мали свій стиль і тематику. Минало століття за століттям, і мистецтво оздоблення поступово розвивалося.

Якщо глиняний посуд певного типу ми знаходимо в багатьох поселеннях одного й того ж нашарування, але його немає в нижчих або вищих верствах, то можна твердо сказати, що цей посуд і вся верства належать до однієї епохи.

Але як встановити вік окремих типів посуду? Для того є багато різних способів, проте ми не спинятимемось на них, бо все це досить складні питання, розраховані на фахівців. Наведемо лише приклад: у мікенській фортеці Тіринфі визначено вік однієї верстви тільки завдяки тому, що там знайдено посуд такого самого стилю, як був у гробниці єгипетського фараона Тутмеса III, з 1600 року до нашої ери.

Шліман, певно, ще не знав цих методів. Орнаменти на глиняних черепках йому нічого не говорили, тому він не міг навіть приблизно встановити, до яких періодів треба віднести сім троянських верств. Шліман тільки припускав, що верхні шари повинні бути молодші за нижні, отже, гомерівська Троя, видно, міститься на самому споді. Правда, його здивувало те, що в верхніх шарах знайдено дуже масивні мури, одначе, на думку дослідника, вони могли виникнути не раніше як у третьому столітті до нашої ери, тобто в період, коли в тцх місцях панував наступник Олександра Македонського, один з його воєначальників — Лісимах.

Тому Шліман дійшов висновку, що гомерівська Троя — це. третє знизу поселення. Його переконали в тому задимлені руїни — виразні сліди пожежі, яка знищила місто. Проте це поселення аж ніяк не схоже було на прекрасний Іліон, описаний Гомером. Задимлені мури — то рештки дуже скромної будівлі, а резиденція царя Пріама, як повідомляє Гомер, мала 62 зали й кімнати. Благенькі фортечні мури, бідні оселі й примітивна кераміка, — все це свідчило про низький рівень розвитку культури мешканців того міста.

І тут Шліман уперше не повірив Гомерові. Досі він у всьому, що повідомляв Гомер, вбачав