Хайміто фон Додерер - Книга пригод 3

— Віддай рушницю! — гукнув він, сміючись.

Горбатий ускочив у двір, Індже — за ним. Воєводи зупинились на вулиці і, всміхаючись, стали чекати, бо бачили, що він жартує. Індже повернув коня назад. В ту ж мить горбань підніс рушницю, прицілився й вистрілив. Звився дибки білий кінь, захитався Індже в сідлі й упав.

Хто був ближче, позіскакували з коней, підбігли до Індже, підняли його, інші кинулися ловити горбаня. Індже перенесли в сіни тієї хати, біля якої він упав. Розстебнули на ньому одяг, стали шукати рану, щоб швидше перев'язати. А надворі зчинився страшенний галас. Металися чорні коні, блищали ятагани, і страшні голоси, сповнені болю й відчаю, вигукували:

— Воєводу вбили! Індже вбили!

З обох боків помчали вершники, щоб відрізати Шлях горбаневі і схопити його. Юрба, що йшла від церкви з іконами та корогвами, повернула назад і розбіглася. Жінки заголосили, усе село сповнилося плачем та лементом.

Баба Яна Калмучка сиділа біля своєї хати, притулившись до стіни, і, незважаючи на страшенний галас навколо, зберігала спокій — була вже стара й глуха. Але, почувши з усіх боків вигуки: «Індже! Індже вбили!» — встала й подалася в сіни. Уся тремтіла, очі в неї палали неспокійно, чогось шукаючи. Воєводи, які були коло Індже, вирішили, що вона від страху збожеволіла, і вигнали її геть.

Але вона встигла глянути на Індже. Він лежав на підлозі, притулившись до стіни. Шапка з павиним пером валялася біля нього. Смугляве обличчя не виказувало болю, але дихав він важко, над силу, і під ним була ціла калюжа крові.

У дворі набилися люди. Привели горбаня. Двоє воєвод — Добрі й Вилчан — міцно тримали хлопця, скрутивши йому руки за спиною.

— Ось хто вбив Індже! Ось хто! — кричали кирджалії, розмахуючи ятаганами.

— Стривайте, ми його до Індже відведемо. Нехай він скаже.

Ті, хто стояв біля Індже, вийшли. Тоді баба Яна підійшла до нього.

— Синку, ти Індже?

— Хто цей хлопець? — простогнав Індже. — Твій?

— То ти — Індже! Ой Господи, що сталося!..

В її голосі було страждання, нижня щелепа тремтіла. Схаменувшись, що треба поспішати, бо зараз увійдуть люди, вона нахилилась до нього й прошепотіла:

— Це твій син! Ох, навіщо я підібрала його тоді, краще б він помер…

Неначе друга куля вдарила Індже — він здригнувся… Привели горбаня. Індже глянув на нього: жалюгідний горбатий коротун — на чоло спадають брудні, зліплені пасма; погляд спідлоба, як у звіра, якого витягли з нори. Але очі виділяються на потворному обличчі — гарні, карі. Індже вдивляється в них і впізнає очі Пауни.

— Ось він! — кричать воєводи. — Що нам з ним зробити? З живого шкіру здерти? На палю посадити?

Індже напівзаплющив очі, як від болю, нічого не сказавши. Обличчя його вже прояснила смерть. Потім подивився на всіх і мовив:

— Багато матерів я плакати примусив… Настала і моя черга. Не чіпайте цього хлопця! І волосини щоб не впало з його голови. Так я хочу. Віддайте йому це, — він простяг свій гаманець, — і відпустіть на здоров'я…

На подвір'ї, серед юрми кирджаліїв, почувся голос Сяро Барутчії:

— Помирає? Не може цього бути! Пустіть мене. Скажіть, що я дружину йому привів. Скажіть: Пауна йде!

Індже, трохи підвівшись, широко розплющив очі і знову упав. Надворі скрикнула жінка. Воєводи кинулись до Індже, підняли його, стали кликати, просити, щоб сказав хоч слово. Індже був мертвий.

Едгар Аллан По

ПРОВАЛЛЯ І МАЯТНИК

Оповідання

Impia tortorum longas hie turba furores

Sanguinis innocui, non satiata, alluit.

Sospite nunc patria, frac to nunc funeris antro

Mors ubi dira fuit, vita salusque patent.[83]

Чотиривірш, скомпонований для воріт ринку, що має бути споруджений на місці якобінського клубу в Парижі.[84]

Я знемігся, смертельно знемігся від цих нескінченних мук і, коли мене, врешті, розв'язали й дозволили сісти, відчув, що непритомнію. Вирок — моторошний смертний вирок — то було останнє, що я ще розчув. А потім голоси інквізиторів неначе злилися в невиразний гул. Він навіяв мені думку про якийсь обертовий рух — може, тим, що нагадав гуркотіння млинового колеса. Проте це тільки на хвильку, бо невдовзі я вже нічого не Чув. Бачити, однак, я ще бачив, і то до жаху виразно.

Я бачив уста суддів у чорних мантіях. Ті уста видавалися мені білими, білішими за аркуш паперу, на якому я пишу оці слова, і потворно тонкими — бо проступала в них безжальна твердість, неухильна рішучість і холодна зневага до людських мук. Я бачив, як з їхніх уст ще сходили слова, що були для мене присудом Долі. Я бачив, як ті уста розтягувалися, коли проголошували мені смерть. Я бачив, як вони вимовляли моє ім'я, і здригався, бо не чув жодного звуку. І бачив, проймаючись нестямним жахом, як легенько, ледь помітно поколихувались чорні запони на стінах зали. А тоді в око мені впали сім високих свічок на столі. Спершу я догледів у них символ якогось милосердя, вони були немов білі тендітні янголи, що з явилися врятувати мене; аж раптом розум мій затуманила хвиля підступної млості, кожна жилка в мені затріпотіла, ніби я торкнувся дроту від гальванічної батареї, замість янголів постали безтілесні привиди з вогненними головами, і я зрозумів, що допомоги від них не діждуся. І тоді, наче розкішна музична фраза, закралася до мене думка, який-то любий має бути могильний спокій. Вона прийшла тихо й поволі і ніби задовго до того, як суть її повністю розкрилася, але, тільки-но розум мій сприйняв її і примирився з нею, постаті суддів, мовби яким чаром, щезли з-перед моїх очей, високі свічки розтанули, вогонь їхній погас і залягла чорна темінь. Усі почування мої геть поглинув дикий безодній потік, як той, що ввергає душу у саме пекло. І запанували безгоміння, нерухомість і ніч.

Я, отже, знепритомнів, — хоч не можу сказати, щоб повністю. Тих решток свідомості я й не пробуватиму ані визначити, ані бодай описати, — досить того, що не цілком вона зникла. У найглибшому сні… ні! в маренні… ні! в непритомності… ні! у смерті… навіть у могилі не цілком вона зникає. Інакше б і безсмертя людського не існувало. Пробуджуючись із найміцнішого сну, ми розриваємо павутинчастий серпанок якогось сновидіння. Але вже наступної секунди (такий благенький цей серпанок!) ми не пам'ятаємо, що нам снилося. Опритомніючи, людина проходить через дві стадії: перша — це