Хайміто фон Додерер - Книга пригод 3

стадія інтелектуального чи духовного існування; друга — фізичного. Якби ми, досягши другої стадії, могли оживити враження з першої, то вони, можлива річ, вельми промовисто розповіли б нам про прірву потойбічності. Але що воно таке, ця прірва? Як хоча б відрізнити її тіні від тіней могили? Але якщо вражень з того, що я назвав першою стадією, ми не здатні оживити своєю волею, то все-таки хіба ці враження через довший час не повертаються самохіть, примушуючи нас дивуватись, відкіля вони? Хто ніколи не був у непритомності, той не бачить у розжареному вугіллі ані дивовижних палаців, ані до болю знайомих облич, перед тим не пропливуть у повітрі сумовиті образи, невидимі багатьом, той не задумається, вдихнувши пахощі якоїсь нової квітки — голова йому не піде обертом, коли він почує якийсь музичний ритм, що раніш ніколи не привертав його уваги.

Серед частих і втомливих спроб пригадати, серед напружених зусиль воскресити хоча б якісь окрушини напівнебуття, в якому опинилась тоді моя душа, траплялися хвилини, коли мені здавалось, ніби я досяг успіху: у спогадах моїх були короткі, дуже короткі прогалини, що їх пізніше, прояснілим уже розумом, я міг віднести лише до тодішнього стану напівнепритомності. Ці тіні споминів невиразно мовлять про якісь високі постаті, що мовчки підняли мене й понесли вниз, вниз, усе вниз, аж доки голова мені затьмарилася на саму лише думку, що цьому огидному спускові кінця-краю не буде. Ці тіні мовлять також, який сліпий жах посів тоді моє серце від того, що воно, серце, завмерло в такому неприродному спокої. Далі раптом приходить відчуття непорушності всього на світі — немовби ті, хто ніс мене (о, ця моторошна дорога!), у своєму спускові перетяли межі безмежного і зупинились відпочити з перевтоми. Після цього спадає на мене гнітюча байдужість, і нарешті божевілля покриває все це — божевілля пам'яті, що дозволила собі сягнути в заборонену царину.

І от нараз оживають рух і звук — хапливе биття серця, що луною віддає мені у вухах. А потім — провал і суцільна порожнеча. Потім знову звук, і рух, і доторк, і тремтіння проймає всю мою істоту. Потім надовго приходить просте, без усякої думки, відчуття того, що я існую. І зненацька — думка, пекучий жах, шалений порив збагнути, де ж це я. Потім — гостре бажання забутись у непам'яті. Потім — навальне воскресання свідомості і вдала спроба поворухнутись. І тоді — повний спогад про суд, і суддів, і чорні закони, і вирок, і млість, і непритомність. А потім — цілковите забуття всього подальшого, того, що лише опісля і то коштом важких зусиль пощастило мені бодай тьмяно пригадати.

Я лежав, усе не розплющуючи очей. Я відчував, що лежу горілиць і що мене розв'язано. Коли я простяг руку, вона важко впала на щось вологе й тверде. Так пролежала вона довший час, поки я силкувався збагнути, де я і що зі мною діється. Попри все своє бажання я не наважувався розплющити очі, жахаючись першого погляду на довколишнє. Не те, щоб я боявся побачити щось відворотне, ні, — мені ставало моторошно саме від думки, що я не побачу геть нічого! Нарешті у відчайдушному пориві, я хутко розплющив очі. Найгірші мої побоювання таки справдились! Мене облягала чорнота вічної ночі. Я задихався. Морок стояв такий густий, що аж гнітив, аж душив мене. Повітря було страшенно затхле.

Я лежав усе так само непорушно й силкувався спромогтись на думку. Я воскрешав у пам'яті звичаї інквізиторського судочинства, намагаючись із цього з'ясувати своє нинішнє становище. Вирок уже оголосили, і то дуже давно, як мені здавалося. Але я й на хвильку не припускав думки, що я мертвий. Таке припущення, хоч би що ми там читали в романах, зовсім не сумісне з реальною дійсністю. Але ж де я і що зі мною? Я знав, що засуджених на смерть звичайно страчують на аутодафе, і одне з них було призначено на вечір того дня, коли відбувся мій суд. Невже мене залишили у в'язниці чекати кілька місяців до наступної страти? Ні, таке неможливе. Виконання вироку не заведено надовго відкладати. Та й те сказати, що моя в'язниця, як і всі камери смертників у Толедо[85], мала кам'яну підлогу й трохи світла до неї таки просочувалося.

Раптом страшна думка примусила всю кров шугнути мені до серця, і я знову, — цим разом ненадовго, — знепритомнів. Прийшовши до пам'яті, я відразу схопився за ноги, дарма що кожна моя жилка тремтіла. Я став несамовито нишпорити руками круг себе. Нічого не намацуючи, я, одначе, боявся крок ступити, щоб не впертись у стіну могильного склепу. Мене заливав піт, холодні великі краплі зросили моє чоло. Кінець кінцем ця невпевненість стала просто нестерпною і я обережно рушив з місця, простягши наперед руки, а очі мої, аби вловити бодай промічник світла, аж мало з орбіт не вилазили. Я ступав знов і знов, але довкола були все ті самі чорнота й порожнеча. Дихати стало легше. В мені повнішала думка, що моя доля, в усякому разі, не найстрашніша з можливих.

Я обережно ступав далі, а тим часом мені пригадувалися тисячі глухих чуток про страхіття Толедо. Про тутешні підземелля розповідали неймовірні історії; як на мене, то все були вигадки, а проте вигадки такі дивовижні й до того моторошні, що їх переказувано лише пошепки. Чи судилося мені загинути з голоду в цьому підземному світі мороку? А чи мені готують якусь іншу, ще страхітливішу долю? Що скінчитись мало моєю смертю, і то смертю надзвичайно лютою — в цьому я й не міг сумніватись, добре знаючи вдачу своїх суддів. Єдине, що мене бентежило, чи то пак непокоїло, — це коли і як.

Простягнені мої руки нарешті вперлися в якусь тверду перепону. То була стіна, видимо мурована з каменю — дуже гладенька, ослизла й холодна. Я рушив далі попід стіною, обережно ступаючи кожен крок — декотрі з давніх розповідей доброго нагнали на мене страху! Але в такий спосіб мені ще пощастило б визначити розмір підземелля: я міг обійти його навколо й повернутися до того місця, звідки розпочав, зовсім цього й не помітивши — такою-бо майже ідеально рівною здавалася стіна. Тоді я кинувся шукати ножа, що мав у кишені, коли мене вели на суд, — але ніж зник, та й на мені була тепер інша одежа — халат із цупкого полотна. Я гадав устромити ножа в шпарку між камінням, щоб таким