Андрій Анатолійович Кокотюха - Пророчиця

подобається. За тиждень вбивають другого працівника банку «Слобода», причому за досить стрьомних обставин, хіба ні?

— Теж із безпеки? Під Момотом ходив? — уточнив Супрун, який також знав і відставного полковника Момота, і його статус у «Слободі», і, звісно ж, те, що підлеглі Момота зайнялися тиском на особливо проблемних кредиторів.

— У вбитого знайшли документи. Що там?

— Нічого. Пластикова картка. Корсак Геннадій Вікторович, комерційний універсальний банк «Слобода», відділ економічної безпеки.

— Момот — просто безпека. В широкому розумінні. Цей підлягає… підлягав особисто Нікітину. Еліта, мать їх… Таких іще яйцеголовими називають.

— Де називають?

— В Америці, — підполковник сплюнув собі під ноги. — Знати б тепер, за яким хріном цей елітний пацанчик поперся серед ночі до чорта на роги… Зрозумів, до чого все йде?

— Та ясно, — тепер зітхнув Супрун. — Пана Нікітина доведеться брати в оборот, хай як не хочеться. Аби тільки той труп, який у хаті, проблем би не було.

— З Нікітиним я вам поможу. Тим більше, з ним давно пора душевно побалакати. Хто міліцію, до речі, викликав?

— На «сто два» подзвонили. Виклик прийнятий о сьомій тридцять. Поки доїхали…

— А постріляли їх коли?

— Експерти кажуть — іще вчора. Десь так не раніш як о двадцять другій. Точніше покаже розтин.

— Відбитки пальців?

— На дверних ручках і на одвірку лишилися чіткі.

Друге тіло вже дактилоскопіювали, документів жодних, але проб’ємо через базу, може, спливе щось. Проте, — тут Супрун гмикнув, — якщо вже той Корсак, із банку, — тамтешня еліта, а в хаті — хтось із його знайомих, і вони сюди сповзлися серед ночі, громадянину Нікітину буде про що розказати.

— Хата чия? Хто міліцію викликав?

Зарудний хотів запитати, чому ніхто в околиці пострілів не чув, але стримався — сам бачив місцевість, усвідомлював: тут хіба гармату почують, а взагалі зараз стільки піротехніки у вільному обігу ходить, що бабахкання не дивують не лише міських, а й сільських мешканців.

— Той, хто дзвонив, не назвався. Але, гадаю, бомжара якийсь. Самі ж бачите — хата покинута, нічия фактично. Наші вже попрацювали з місцевими жителями. Баба тут мешкала, сама, родичів нема, померла — зо дні чотири лежала, поки на неї поштар не наткнувся, пенсію ніс. Десь рік хата ось так стоїть, шибки у вікнах збереглися, аж дивно… Словом, тут, буває, бомжі підночовують. Хтось із них, видно, забрів на насиджене місце і надибав два трупи… Але другий… — Супрун похитав головою. — Давно такого не бачив. Яке давно — ніколи! Сатаністи тут завелися, чи що.

— Чому сатаністи?

— Самі гляньте.

Давно пора — задля цього Зарудний і приїхав.

Офіцери пройшли всередину, майор пустив підполковника вперед, і той, ступивши в потрощену кімнату, зупинився на порозі, замислено оглянув місце злочину, потім схрестив руки на грудях, схилив голову набік.

По всій кімнаті стояли, тобто здебільшого валялися свічки, переважно нові, парафінові, вочевидь, куплені спеціально для такої нагоди, хоча було й кілька згарків. Майже точно по центру лежав, розкинувши руки, як розіп'ятий грішник, чоловік років під сорок із залитим кров’ю лицем.

— Куля в голову, — пояснив ззаду Супрун.

— А той, із банку?

— Постріл у груди. Точно в серце, помер на місці. Неабиякий стрілець був той, хто це зробив. Але ж бачите — на ритуал схоже.

— Який іще ритуал?

— А Бог його знає! Про всяк випадок нас уже попередили, аби ми не ляпали язиками. Бо гадом я буду, Володю, — вони були самі, тому Супрун відкинув «викання», — точно почнуть роздзвонювати про ритуальні убивства на Сумщині, до яких причетні банківські працівники! А ми — сопи в дві дірки й пояснюй, що тут не так.

— Гаразд, — Зарудний іще раз глянув на розкидані свічки. — Нікітина, як і обіцяв, беру на себе. Просто зараз, чого тягнути. А в мене проханнячко одне: будь-що спливе про цього, — підполковник кивнув на вбитого чоловіка, — чи взагалі по відбитках пальців, підозрюваний з’явиться — тримайте мене в курсах, добро?

…Прохання старшого за званням товариша майор Супрун виконав іще до обіду. Бо відбитки пальців і невідомого вбитого, і другого, який залишив «пальчики» на дверних ручках, і взагалі добряче наслідив у хаті, встановити вдалося досить швидко. Обоє вже свого часу притягувалися до відповідальності. Вбитий — Мурзенко Дмитро Іванович на прізвисько Діма Голова, сидів за якісь дрібниці, тепер — утримувач притону, кілька останніх днів його в місті ніхто не бачив, навіть ходили чутки, що він із невідомої причини вирішив залягти на дно. А на місці скоєння злочину відбитки пальців залишив теж раніше судимий, колишній працівник міліції Горілий Сергій Васильович, якого, до речі, в місті бачили зовсім нещодавно, на похороні вбитого працівника карного розшуку Андрія Шполи.

За деякими даними, доповідав уже по обіді Зарудний керівництву, Діма Голова перебував на оперативному зв’язку в Шполи. Простіше кажучи, стукав оперу, «барабанив». Він же, так само за оперативними даними, виказав Шполі місце, де переховувався підозрюваний у вбивстві підприємця Коваленка.

Свідомо чи несвідомо, але послав його на смерть.

Тепер, говорив Зарудний, нові обставини відкриваються. Раніше він не звернув уваги на останній дзвінок у переліку вхідних на мобільному телефоні Бородулі. А там був номер телефону-автомата.

Тоді якось не до того було, Бородуля ж застрелений під час збройного опору міліції, чого вже там перевіряти, роздруківку вхідних дзвінків узяли так, для проформи, бо порядок такий. Нині ж усе інакший вигляд має, пояснив Зарудний.

Автомат установили. Він недалеко від будинку, де мешкав і утримував свій кишеньковий притон Дмитро Мурзенко, він же — Діма Голова. Довести це тепер неможливо, тільки непевний типчик той Голова. Міг і вашим, і нашим. Спочатку «своєму» оперу втікача здати, а потім того втікача попередити: тікай, братан.

Ось чим можна пояснити таку поквапну втечу Бородулі з квартири, де він ховався. Ось чому, побачивши Шполу, стріляти почав — уже накрутили. Ланцюг випадковостей, до якого додалися дві нові ланки: банкір Нікітин зі своєю економічною безпекою та колишній опер Горілий, у якого вбили друга, Андрія Шполу. Як тепер з мінімальною погрішністю можна припустити — вбили саме за прямої причетності хитрого й підступного стукача Діми Голови.

Для чого його шукали люди Нікітина — треба з’ясувати. А для чого його шукав Горілий — ясно, підбив наостанок підсумок Володимир Зарудний. Тут-таки розтовкмачив: просив же Зарудний Сергія заспокоїтися, навіть — чого вже там! — обіцяв із роботою допомогти, є такі можливості, він же класним опером був, та й свій усе ж таки, не лишати ж без допомоги… Проте погодився з керівництвом: слід оголошувати Сергія Горілого в розшук.