Алан Маршалл - Я вмію стрибати через калюжі

другою — за подушки милиць, приставлених одна до одної, набрав у груди повітря, а тоді одним рухом вижався на руках і сів у сідло. Я почепив милиці на праву руку, вирішивши взяти їх з собою, але вони лякали поні, і я віддав їх Джо.

Щодня Джо притримував Променя, поки я сідав верхи, але за два тижні поні призвичаївся до цієї вправи й уже не зрушував з місця, доки я не вмощувався в сідлі. Після того я більше не просив Джо притримувати його, але все ще не міг брати з собою милиці.

Показавши Бобові, як мені найзручніше було б возити милиці, я попросив його поїздити на Промені, почепивши їх на праву руку. Щодня після уроків він робив це, аж доки Промінь перестав їх боятися. Незабаром я й сам почав їх возити.

Коли поні йшов підтюпцем, милиці легенько стукались об його бік, а при швидкому алюрі їх відкидало назад, але він на них більше не зважав.

Промінь ніколи не сахався вбік. Він завжди біг прямо, тож я завжди почував себе впевнено й не боявся, що він мене скине. Я не розумів, що для того, щоб усидіти в сідлі, коли поні раптом сахнеться, потрібні здорові ноги — адже зі мною такого ще не траплялось. Я вважав, що скинути мене може лише кінь, що стає дибки, й тому незабаром став найвідчайдушнішим вершником у школі.

Я долав учвал місця, куди б і не поткнувся на своїх милицях, — я топтав їх ногами, міцними, як сталь, ногами Променя, що здавалися мені тепер моїми власними.

Там, де інші хлопці об’їздили пагорб чи насип, я спрямовував поні навпростець, хоч, коли ми ходили пішки, то, навпаки, я обминав усі горбовини, а хлопці вилазили на них.

Тепер я міг побувати скрізь, де бували вони, й протягом годинної великої перерви вишукував місця, де не пройшов би на милицях, і, долаючи їх верхи, зрівнювався із своїми товаришами.

Але я не знав, що керує мною саме прагнення бути таким, як усі.

Я їздив так, бо мені подобалося так їздити. Іншого пояснення я не мав.

Іноді я проїздив учвал завулком, що круто завертав на шосе. По той бік шосе стояла пресвітеріанська церква, й той ріг називали Церковним.

Одного разу я на всьому скаку завернув за Церковний ріг. Саме почав накрапати дощ, і я поспішав до школи, щоб не намокнути. Жінка, що проходила повз церкву, раптом розкрила парасольку, і Промінь несподівано для мене сахнувся вбік.

Я відчув, що падаю, і спробував вивільнити «погану» ногу із стремена. Найбільше я боявся, щоб кінь не поволік мене за собою. Батько одного разу бачив, як кінь мчав чимдуж, тягнучи за собою вершника, чия нога запуталася в стремені, і я назавжди запам’ятав його розповідь про те, як підскакувало, б’ючись об землю, вершникове тіло.

Гепнувшись на шосе й побачивши, що ноги мої вільні, я відчув тільки полегшення. Якусь мить я лежав нерухомо, думаючи, що в мене переламані всі кістки, а тоді сів і, кривлячись від болю, почав обмацувати руки й ноги. На голові в мене вискочила гуля, лікоть був обідраний.

Промінь учвал помчав до школи, і я знав, що Боб і Джо незабаром з’являться з моїми милицями. Я сидів на дорозі, обтрушуючи штани, і раптом побачив жінку з парасолькою. Вона бігла до мене, й обличчя в неї було таке нажахане, що я мимоволі озирнувся — чи не сталося за моєю спиною якесь нещастя. Але, крім мене, на дорозі нікого не було.

— Ой лишенько! — вигукнула вона. — Ти впав! Я бачила. Сердешна дитино, ти забився? Який жах!

Це була місіс Конлон, знайома моєї матері, і я подумав: «Вона розповість матері, що я впав. Завтра треба показати батькові, що я вмію їздити верхи».

Місіс Конлон квапливо поклала свої пакунки на землю і схопила мене за плечі.

— Ти забився, Алане? Кажи ж! Ой, що скаже твоя бідолашна матуся? Чого ж ти мовчиш?

— Та не забився я, місіс Конлон, — відповів я. — Просто я чекаю, щоб мені принесли милиці. Джо Кармайкл їх принесе, як тільки побачить поні.

Я не сумнівався, що Джо зразу зметикує, що треба робити. Боб — той, поки прибіжить, на ходу роздзвонить усім, що сталося. А Джо бігтиме мовчки з моїми милицями, обмірковуючи, як би його зробити так, щоб ніхто про це не дізнався.

— Тобі не можна їздити верхи, Алане, — вела своєї місіс Конлон, обтрушуючи мені плечі. — Це погано скінчиться, от побачиш. — Тоді вона заговорила лагідним голосом, вклякнувши переді мною й нахиливши голову так, що її ласкаво всміхнене обличчя опинилося перед моїм. — Ти не такий, як інші хлопці. Ніколи не забувай про це. Ти не можеш робити все те, що роблять вони. Твої бідолашні тато й мама збожеволіють, коли дізнаються, що ти їздиш верхи. Пообіцяй мені, що ти більше ніколи не сядеш на коня. Ну, пообіцяй!

На мій подив, я побачив у неї на очах сльози, і мені захотілось утішити її. Я б залюбки подарував їй що-небудь, аби тільки вона всміхнулась. Я завжди помічав цей смуток в очах дорослих, що розмовляли зі мною. Всі мої спроби поділитися з ними своїм щастям були марні.

Вони вперто чіплялися за свій смуток. Я ніяк не міг зрозуміти чому.

Тут саме прибігли Джо з Бобом. Джо ніс милиці. Місіс Конлон зітхнула і звелася на ноги; поки Джо допомагав мені підвестись і підставляв милиці, вона дивилася на мене зажуреними очима.

— Що скоїлося? — стурбовано запитав Джо.

— Промінь сахнувся і скинув мене, але я не забився.

— Не треба нікому казати про це, — тихо мовив Джо, скоса позираючи на місіс Конлон. — Коли не хочеш, щоб тобі заборонили сідати на поні — тримай язика за зубами.

Я попрощався з місіс Конлон. Ідучи, вона нагадала мені:

— Пам’ятай же, що я казала тобі, Алане.

Ми рушили до школи. По дорозі Джо оглянув мене з голови до ніг і зауважив:

— Головне, що ти лишився цілий. Ходиш ти не гірше, ніж завжди.

31

Наступного дня під час великої перерви я поїхав додому на Промені. Їхав я неквапливо. Мені хотілося досхочу натішитися картиною, яку малювала моя уява: подив батька, коли я з’явлюся перед ним верхи на поні. Мати, певне, стривожиться, але батько покладе мені руку на плече, зазирне в очі й скаже: «Я знав, що ти доможешся свого», — або щось таке.

Коли я під’їхав до воріт,