Джорджіна Говелл - Королева пустелі

висот, а потім знову скидав у безодню. Ніби маятник, вона коливалася від однієї крайності почуттів до іншої. Зустріч із Джудит загнала Ґертруду у прірву паніки та сум’яття. А невдовзі вона раптом опинилась у стані неосяжного щастя — Дік написав, що повертається додому. У лютому він вже дістанеться Марселя; коли проїжджатиме Францією, зустрінеться із Джудит; і вирушить до Лондона. А там уже Ґертруда зможе до нього приєднатися. Вона має чекати на повідомлення й бути готовою вирушати в дорогу. Однак надовго Дік зостатися не зможе, оскільки добровільно й з радістю викликався воювати на фронті і збирався йти на півострів Галліполі.

Дік надіслав повідомлення. Маленька валіза вже була спакована. Ґертруда схопила речі й побігла до авто, яке відвезло її на пароплав. Діставшись Лондона, вона стрімголов поїхала до будинку на Гав-Мун-стріт, 29 і торкнулася дзвінка. Двері відчинилися, і Ґертруда нарешті дивилася Дікові в очі. Якусь мить вони так і стояли, а тоді Дік однією рукою взяв валізу, а другою пригорнув Ґертруду до себе. Вони були разом наодинці чотири ночі й три дні. А тоді він пішов, щоб приєднатися до полку генерала сера Яна Гамільтона, який вирушав назустріч безнадійним пригодам у Галліполі.

Перша світова війна швидко зайшла у безвихідь, а ціле покоління молодих юнаків загинуло, так і не здобувши жодних досягнень у боротьбі проти німецької армії. Намагаючись знайти бодай якийсь вихід, британським броненосцям, що курсували у Середземному морі, наказали підібратися до Туреччини через вузьку протоку Дарданелли й бомбардувати Константинополь, оскільки турки були союзниками німецької армії. Якби на південному сході відкрили нову лінію фронту, Німеччині довелося б відвести війська від західного фронту. Однак сталося так, що британські кораблі натрапили на міни. Три броненосці потонуло, і військово-морський флот мусив відступати. Новий необдуманий план відступу, який мав призвести до появи нової лінії фронту, полягав у висадці британської армії на береги Галліполі. Цей план мав обернутися справжнім самогубством, оскільки щойно військові вибралися на сушу, як турки вгатили по них зі своїх кулеметів.

Найщасливіші та найромантичніші миті в житті Ґертруди стали для неї одночасно й найбільш болісними та нестерпними. Сучасній жінці важко усвідомлювати, що вона досі не утвердила своє кохання в повному фізичному значенні і цього вже зробити не зможе. Можна було б сміливо заявити, що непорушні принципи Ґертруди, які благополучно провели її пустелею й уберегли від тисяч інших небезпек, ніколи не дозволили б їй стати коханкою. Однак немає жодної необхідності в таких твердженнях. Лист, якого розгублена Ґертруда написала Дікові за декілька днів після їхньої розлуки, давав чітко зрозуміти, що вона зовсім не боялася наслідків з приводу можливої вагітності, однак ніяк не могла подолати в собі вроджене ханжество. Вона так сильно хотіла освятити їхній союз сексом, та водночас не могла спинити себе й не відхитнутися від цього в останню мить. Чого їй хотілося насправді (що вона повинна була йому пояснити) — щоб він переступив через її небажання й супротив і покохався з нею силоміць. Однак за своєю натурою Дік був лагідним і безнадійно скомпрометованим коханцем, який просто не міг так учинити.

Ґертруда надіслала Дікові листа після того, як Доті-Вайлі, перебуваючи у паніці, був ошелешений її відмовою. Вона писала з неприхованим почуттям жалю:

«Одного дня я спробую Вам це пояснити — страх, жахіття... — Ви думали, що я смілива. Зрозумійте мене: я не боюся наслідків — я ні секунди про них не думала. Це страх чогось невідомого для мене... Вам це має бути відомо, тому що я вже про це розповідала. Щоразу, коли в мені з’являлося це відчуття, я хотіла, щоб Ви його ігнорували... Але я не могла сказати, щоб Ви прогнали цей страх. Я не могла. І те вирішальне слово я можу так ніколи й не сказати. Ви повинні його сказати... Страх — це жахлива річ... Це тінь. — І я знаю, що насправді це ніщо... Тільки Ви можете звільнити мене від страху — вигнати його геть з мого тіла, тепер я це знаю. А тоді, до останньої секунди... я була страшенно налякана. Уже потім я нарешті зрозуміла, що то була тінь. Тепер я це знаю».

Ось що Дік відписав: «Можливо, тоді, у Лондоні, нас спинив якийсь невловимий дух передчуття? Для Вас ризик був занадто великим — Ви ризикували своїм тілом, ризикували своїм внутрішнім спокоєм і душевною гордістю...». Ґертруда була готова «оплатити рахунок», як вона відповіла, якою б високою не була ціна: вагітність, ганьба чи соціальне відчуження. Тепер вона вважала, що дитина, яка була б зовсім не найгіршим наслідком, могла б стати найкращим подарунком:

«Припустімо, що сталося дещо інше, те, чого Ви боялися — чого я боялася лише наполовину — дещо, що повернуло б Вас назад. Якби це сталося зараз, чого Ви так боялись, я б величала Господа Бога і більше нічого ніколи не боялася б... Це не лише найбільший подарунок, який я можу Вам дати — який навіть кращий за кохання — для мене це ще й божественна запорука реалізації, створеної в екстазі, зароджене в пристрасті нове життя, заради якого варто жити, яке потрібно леліяти, обожнювати з такою ж щирістю, з якою леліє й обожнює нас Творець».

Ґертрудині листи народжувались у результаті кількох годин страждання й шкодування. Вона пообіцяла, що більше ніколи не ухилиться від Діка. «Якби я дала Вам більше, мені довелося б тримати Вас ближче до себе, що, найімовірніше, змусило б Вас відступити. Я озираюся назад і гніваюсь на свій супротив... У мене було декілька неймовірних годин. Якби я під час них померла, я б усе одно залишилася щасливою. Але Ви... Ви не отримали того, чого хотіли».

Для Ґертруди, яка була дуже відважною, секс став останнім рубежем. Не варто судити її суворо — за той супротив вона розплачувалася щодня решту свого життя.

Вона змогла добре пізнати Діка лише після тих їхніх щасливих днів у Лондоні, що були навесні 1912 року. Протягом трьох наступних років, незважаючи на зростання темпу їхнього листування, вони змогли провести разом лише кілька днів. Знову й знову вони зможуть лише мигцем побачити один одного крізь багатолюдний, переповнений різноманітними подіями світ, простягнути один до одного руки, а тоді знову бути розлученими. Певною мірою Ґертруда та Дік нічим не відрізнялися від багатьох пар, які одружилися під час війни: коли чоловіки йшли на фронт, подружжя були вимушені розлучатися, а після завершення воєнних дій їм доводилося