Джорджіна Говелл - Королева пустелі

казали, що хотіли почути, що я кохаю Вас; Ви хотіли, щоб Ваші очі могли чітко це побачити, а вуха почути... Так от... Я Вас кохаю — чи допомогло Вам це якось там, у пустелі? Чи стала та далека грань життя менш неосяжною та менш безлюдною? Одного дня, можливо, мені вдасться сказати Вам це пошепки або ж у поцілункові... Так, кохати — це і є життя... Ох, де Ви? Де Ви?... Що ж, мені вже час іти. Африка чекає на мене; я знаю, мені ще багато через що доведеться пройти... Однак я про це не думаю: мене непокоїть лише те, що я кохаю Вас, Ґертрудо, і ще довго не буду Вас бачити...».

Сидячи у своєму маленькому наметі, вона знову й знову перечитувала ці слова, і серце її билося у шаленому темпі. Нарешті він їй зізнався. Він зізнався насамперед собі та їй, що кохає. Утім Ґертруда ще ніколи не відчувала, що опинилася так далеко від Діка. Вона все думала, чи не забув він іще, як вона виглядає? Траплялися такі жахливі миті, коли вона намагалася відтворити у пам’яті вигляд його обличчя, але не могла. Ґертрудина подорож добігала кінця; ще трішки — і вона вже зможе сказати, що їй вдалося вижити. Однак, напевно, дійти до самого кінця й сміливо подивитися пустелі в обличчя було куди важче, ніж все те, що їй уже довелося пережити. Фізично Дік перебував від неї далеко, як ніколи, а ще він ні на крок не наблизився до того, щоб залишити дружину. Розплакавшись від повного виснаження і смутку, Ґертруда запитала себе, чого їй вдалося досягти:

«Я мотивувала себе рухатися вперед, постійно нагадуючи, як сильно чекаю закінчення... подорожі, а коли дійшла до цього довгоочікуваного етапу, то зрозуміла, що це порожнє місце. Тлінь та порох у руці... мертві кістки, які виглядають так, ніби вже ніколи не піднімуться й не станцюють — усе це ніщо; хочеться, зітхнувши, відвернутися від усього й зосередитися на чомусь новому... Чи зможу я примиритися з Англією, повернутися до тих самих занять і знову взятися за них — ось, про що я часом думаю».

Ґертруда повернулася в Англію без Діка Доті-Вайлі — але не для того, щоб знову взятися за старе. Літо було спекотне й сповнене поганого політичного передвістя. Дік продовжував писати, дедалі відвертіше й менш обережно: «Я б усе віддав, щоб Ви зараз сиділи навпроти мене у цьому порожньому будинку».

Четвертого серпня в Раунтоні, напередодні війни, Ґертруда вирішила попрацювати військовою медсестрою — спершу тимчасово в лікарні святого Онслоу в парку Клендон, що біля міста Ґілфорд, графство Суррей. Вона написала листа в Товариство Червоного Хреста з проханням знайти для неї роботу. Ґертруда пропрацювала в Клендоні три тижні, коли отримала телеграму з відповіддю, у якій запитували, чи може вона негайно поїхати на роботу до міста Булонь у Відомство поранених і зниклих.

У жовтні німецька армія пройшла Фландрію, після чого британські експедиційні війська вирушили в місто Іпр, щоб завадити німцям розпочати наступ. Втрати були численні. Ґертруда приїхала туди в кінці листопада, а там ще досі залишалося дуже багато поранених солдатів на ношах, які лежали й чекали на причалах і вокзалах.

Ґертруда заскочила у свою невеличку мансардну квартирку у місті, а тоді одразу ж пішла до контори, де заповнювала різні бланки, складаючи списки поранених і зниклих солдатів, а потім направляла стоси паперів до військового міністерства. Працюючи по вісім-дев’ять годин на добу, вона вечеряла у ресторані, а тоді, страшенно втомлена, поверталася додому, сідала за стіл і писала листи Дікові та родині. Ґертруда вже не почувалася такою нещасною, вона знову була завантажена роботою і працювала в темпі, який прямо-таки шокував її колег, які ніяк не встигали за міс Белл. Тепер листи Діка були такі пристрасні, якими вона й не мріяла їх бачити. Ґертруда брала їх із собою на роботу й перечитувала під час швидкого обіду:

«Сьогодні ввечері я не повинен говорити з Вами [написав Дік]. Я повинен з Вами кохатися. Ви б цього хотіли? Ви схвалюєте моє бажання? Чи між нами з’явилася б стіна, яка піднялася б високо вгору й розділила нас? — Та ми б усе одно її зруйнували. У світі не існує такої стіни, яка могла б нас розлучити. Ви в моїх руках палаєте пристрастю. Я не хочу, щоб сьогодні у мене були якісь сни чи фантазії. Та цьому ніколи не бувати... Невже це вперше я майже зовсім не боюся бути Вашим коханцем?».

Позбавлений сексу, він не міг думати ні про що інше:

«Охоплене пристрастю тіло так швидко заволодіває розумом. Іноді жінки віддаються чоловікам, щоб задовольнити їх. Не хотів би я, щоб якась жінка поводилася так зі мною. Я хотів би, щоб вона до останнього зітхання відчувала той же імпульс, той же поштовх, який зводив би мене з розуму. Вона не повинна була б пропустити ні краплі з того, що я міг би їй дати».

І Ґертруда відповідала Дікові щиро, від самого серця:

«Дорогий мій, любий, цей рік свого життя я дарую Вам, та що там, я дарую Вам усе своє життя... Любий мій, коли Ви пишете, що кохаєте і хочете бути поряд, моє серце співає — а тоді починає ридати через нестримне бажання бути поряд із Вами. Усі пустоти світу я заповнила своїм бажанням бути з Вами; мої прагнення прориваються, щоб дістатися до гір, де Ви живете».

Однак у грудні Ґертруда отримала неприємну звістку. Джудит прибула на північ Франції для роботи в лікарні й жила неподалік. Дуже скоро місіс Доті-Вайлі написала Ґертруді листа з пропозицією зустрітися й разом пообідати. Ґертруда панікувала, адже не могла запитати поради у Діка. Однак було б дуже дивно, якби вона не відповіла. Ґертруда знала, що впорається і з цим.

Навіть якби Джудит лише підозрювала про тісний зв’язок Діка з Ґертрудою, то після їхньої зустрічі всі її здогадки підтвердилися б. Ґертруда не була лицеміркою. Якщо її щось запитували, вона завжди говорила правду. Судячи зі змісту наступного Ґертрудиного листа Дікові, Джудит, тремтячи від гніву та страждань, сказала їй, що Дік завжди дотримуватиметься шлюбу і Ґертруді слід змиритися з тим, що зрештою він її покине. Ґертруда написала Доті-Вайлі: «Мені було так неприємно. Не змушуйте мене проходити через таке... Ви ж мене не покинете?... Це муки, справжні нескінченні муки».

Кожне їхнє спілкування, кожен лист підносив Ґертруду до