Владислав Валерійович Івченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу

— Тю. Я ж на заробітки у Юзівку ходив, до шахт, там і навчився. Бо шахти це вам не тойво! Там кацапів багато, татар, ще всіляких різних. І ото, бувало, як зійдеться артіль на артіль, людей по сто з кожного боку. І там уже не зівай, Хомко. Або ти, або тебе. Так і навчився.

— А чого ж ти у Юзівці не залишився? — питає Куровський і прискіпливо дивиться.

— Бо там не життя, а пекло. Під землею працювати, наче кроту, пилюкою дихати! Два роки я терпів, а потім трьох хлопців з нашої артілі завалило. Узяв я грошей, скільки було, і повернувся додому. А в нас на Дніпрі добре! Якби ще земельки прикупити, то взагалі б файно! А що тут мені робити треба буде? Може, паркан полагодити? Чи виноград обірвати? Кажіть!

— Спочатку тебе Ізабелла перевірить. Тільки швидко, — наказує Куровський.

— Добре, пішли, Мокію, — каже Ізабелла і веде мене до будинку.

— А попити холодненького тут немає? — питаю я. — Спека така.

Я говорю хрипко, але зовсім не тому, що спекотно.

— Я сама тут уперше. Зараз подивимося, — сміється вона.

Ми заходимо до будинку. На першому поверсі велика зала і широкі сходи на другий поверх. Кілька дверей. Ізабелла заглядає за одні.

— Що тобі треба? — це той патлатий знову вискочив.

— Попити, спека на вулиці.

— Тут тобі не трактир! — патлатий, таке враження, зараз вибухне від люті. Через що це він так її ненавидить?

— Я знаю. Хоча ти схожий на полового, — сміється вона, а він кидається до неї з піднятим кулаком. Вона дивиться на нього спокійно. І знову я не бачу в її очах переляку. Зовсім. Невже її не били в житті? Звідки оця її відчайдушність?

— Ти той, припини, — кажу патлатому.

— А ти мені не вказуй! — верещить він.

— А то гірше буде, — чесно попереджаю.

— Ах ти ж смерд! — волає він і наміряється мене вдарити. Я ухиляюся, і він кулаком лупасить об стіну. Верещить, боляче.

— Що тут знов? — це в будинок зайшов Олексій. — Григорію, заспокойся! Інакше поїдеш звідси!

Він забирає патлатого, Ізабелла знаходить кухню, там бере пляшку вина і два келихи.

— Ходім, — каже мені.

— Куди?

— Пошукаємо місце для перевірки.

Ми піднімаємося сходами, на другому поверсі кілька кімнат. В одній кабінет, Ізабелла іде далі.

— О, те що треба, — каже вона в наступній кімнаті. Великій і багато оздобленій. Взагалі весь будинок багатий, належить, мабуть, якомусь мільйонеру — як ці бунтівники тут опинилися? Я думаю про бунтівників, щоб не думати про те, навіщо в кілшаті стоїть велике ліжко. Таке ліжко, яких я ніде досі не бачив. Хоч на нього уздовж лягай, а хоч упоперек! Десятеро там ляжуть, і не тісно буде! Оце таке ліжко! А над ним стеля у вигляді величезного дзеркала! Ото дивишся на нього, і все ліжко видно! Що за дива?

— Хочеш вина? — питає вона і помахує пляшкою. — Знайди штопор.

Я беру пляшку і тисну пальцем на корок.

— Ти що робиш? — дивується вона, а я вже корок продавив і наливаю вино у келихи. Вона крутить головою, посміхається. — А цього ти де навчився?

— А коли на весіллі прислужував. Штопорів не вистачало, то я пальцями. Усім сподобалося, то просили, щоб я і далі без штопора. Особливо гості з Петербурга були в захваті. — кажу і не дивлюся на неї. Чекав я, що важка буде справа, бо он заради неї сам генерал зі столиці до хутора мого трясся. Але щоб така важка і через жіночу спокусу важка, цього не чекав!

— Ти чи боїшся мене, Моккі? — сміється вона, така вже весела.

— Та ні, чого ж мені боятися, — стенаю я плечима.

— А чого не дивишся, відвертаєшся?

— А щоб у гріх не впасти.

— Який же то гріх, Моккі? Радість це, — каже і винце попиває. А я келих видудлив, поставив біля ліжка, і якось легко мені зробилося. Нічого, думаю, пропадати, так пропадати. Чому бути, того не минути. Аж посміхнувся. Ото буває в дитинстві, коли на горі високій стоїш, вагаєшся, хвилюєшся, а потім сів на санчата і полетів униз. І вже ніяких думок, саме захоплення.

Схопив я її келих, відставив, щоб вином ліжко не заплямити, обійняв її, зверху заліз і почав сукню задирати. Вона сміється.

— Що? — дивуюся я, а самому аж паморочиться від пристрасті.

— А пестощі?

— Які пестощі? — дивуюся удавано. Я-то не дурень, не одні чоботи виходив у заклад Розочки Шпільман, та й так стрибав у гречку, то розумію, що жінці треба Але тут же мушу бовдуром сільським бути.

— Які пестощі, питаєш? А ось такі.

Ну і почалося. Чесно скажу, що хоч у Києві мене як заслуженого філера охоронного відділення найкращі дівки пані Рози обслуговували, та й у Ромнах мав знайомства жіночі серед модисток та хористок, але ось що ця Ізабелла витворяла, так багато такого, що і не чув.

— Ти що робиш? — дивуюся, коли вона на мене здерлася, наче вершник на коня.

— А що? — сміється вона.

— Чоловік зверху мусить бути! — брешу я, хоч мене ще в Києві переконали, що по-різному може бути, аби на задоволення.

— Хто сказав?

— Та всі знають!

— А ти спробуй, щоб ось так! — сміється і давай скакати, персами своїми стиглими перед очима в мене гойдати. Згодом питає:

— Ну що?

А я і відповісти не можу, аж паморочиться мені.

— Стій! — це знову отямився, аж підхопився. — Ти що витворяєш!

— Що? — всілася у мене на колінах і питає з лисячим обличчям.

— Хіба так можна?

— А чому ні?

— Соромні місця для соромних місць! А як ти будеш тим же ротом молитви читати! Хіба можна таке! Та це ж блюзнірство! — шепочу я наче перелякано, а самому аж млосно, бо так розумію, що зараз зробить вона мені французьке задоволення, яке у закладі Розочки удвічі дорожче, аніж звичайне, коштувало.

— Тю, дурнику! Які такі соромні місця? Хіба не Бог людину зробив? Бог! І чоловіка, і жінку, зі всіма їхніми місцями. То немає соромних і несоромних, а