Автор невідомий - Народні казки - Казки народів світу

Коли їхня сестра, що тоді в колисці лежала, виросла й пішла в село, то люди й почали їй казати:

— У твоєї матері було дев’ять синів, але вона закляла їх, і всі вони поробилися вовками та побігли до лісу, тільки ти залишилася.

Прийшла дочка додому та й питає матір:

— Це правда, мамо, що люди кажуть?

— Правда, доню рідненька. Було в мене дев’ять синів, а я в хаті нічого не мала, у людей заробляла, їм приносила, і вони все, що принесу, миттю з’їдали, я й закляла одного разу, і вони стали вовками та й подалися до лісу.

Каже тоді дочка до матері:

— Люба матусю, дайте мені барильце води та спечіть паляницю на дорогу — піду шукати своїх братів, може, якось вдасться їх знову людьми зробити.

А мати їй:

— Не йди від мене, дитино моя; дев’ятеро синів я вже втратила, ще й ти мене покинути хочеш. Що я сама, безталанна, робитиму?

Але дівчина, якій було вже років п’ятнадцять, не далася підмовити, а пішла все-таки шукати своїх братів. Довго йшла вона спочатку полем, а потім лісом і надибала в лісі хатку, у якій жила самотня бабуся.

— Бабусю, люба, — попросилася дівчина, — прийміть мене на ніч, боюся, щоб звірі в лісі не з’їли.

А бабуся каже:

— З дорогою душею прийняла б тебе, онученько люба, та не смію: до мене щовечора приходять на ночівлю дев’ять вовків-сіроманців, вони тебе можуть з’їсти. А все-таки, онученько люба, розкажи мені, яке лихо загнало тебе в оці нетрі.

І дівчина їй усе розповіла:

— Шукаю, бабусю, своїх братів. Моя мати, удовиця вбога, нічого не мала, було в неї тільки дев’ятеро синів і я, десята дочка. Матері тяжко було прогодувати нас. І якось закляла своїх дев’ять синів: «Бодай ви вовками стали». Вони й перекинулись у вовків та побігли до лісу й не повернулися. Я ото шукаю їх та й сюди забрела: може, пощастить мені врятувати моїх братів, і вони знову людьми стануть.

Коли бабуся вислухала все, то й каже дівчині:

«Кентен і муха».

«Білий кіт».

«Золота гуска».

«Яносік».

«Сандалії-скороходи».

«Про Аладдіна і про чарівну лампу».

«Нтомбінде — шукачка пригод».

«Семибарвний кінь».

— Гаразд, онученько люба, залишайся на ніч у мене, але лізь на горище спати, там тебе вовки не з’їдять.

Увечері, як смерклося, прибігли дев’ять вовків-сіроманців до бабусі та й кажуть:

— Добрий вечір, матінко.

— Добрий вечір, — відповідає бабуся.

Вовки досі ніколи не скидали з себе вовчої шкури. А цього вечора кожен, тільки входить до хати, так і шкуру вовчу знімає з себе. І такі гарні парубки поставали. Бабуся подала їм вечеряти й каже:

— Синочки мої любі, відколи ви до мене прийшли, я ні разу не питала, звідки ви, хто у вас є і що сталося з вами. А от сьогодні мені сон приснився, — хитрує бабуся, — що у вас є мати, удовиця вбога, яка мала вас, дев’ятеро синів, і десяту дочку. Цій дочці зараз років п’ятнадцять, і вона ото подалася у важку дорогу, шукає вас, щоб урятувати, щоб ви знову людьми стали. Чи хотіли б ви свою сестру побачити?

— Хотіли б, аякже, — в один голос загукали брати. — Як сонечко ясне, так хотіли б побачити свою сестру.

Тут бабуся швиденько полізла на горище й привела до них ту дівчину, що заночувала в неї. Як побачили брати свою рідну сестричку, то так зраділи, що аж заплакали, і обнімали її, й цілували. А вона все допитувалася, що треба зробити, щоб вони не були більше вовками. Вони її відраджують:

— Кинь, сестро, й думати про те, щоб нас рятувати, бо то мука велика й довга.

Але вона й слухати того не хоче.

— Я б, — каже, — довіку терпіла найлютішу муку, аби тільки ви знову людьми стали.

Тоді брати й розповіли їй:

— То, сестро, треба цілих дев’ять років мовчати, ні словом ні до кого не обізватися. Ще сьогодні востаннє до нас промовиш і після того, хоч би там що сталося, ні слова не скажеш.

Сестра погодилась. Розпрощалася з братами й пішла додому. Приходить, а мати питає її:

— То що, знайшла братів?

Дівчина тільки головою кивнула, але не сказала ні слова.

— Де знайшла, у лісі?

Знову тільки головою кивнула й мовчить.

Здогадалася мати (бо в матері серце чутливе), що дочка зареклася говорити, мабуть, для того, аби врятувати братів. І мати заробила трохи грошей та купила корову. Дівчина ото й пасла щодня ту корову сама під лісом. І росла. Та такою красунею виросла, що хто не проходив, хто не проїжджав, той задивлявся на її вроду. Раз якось царевич полював дичину в цьому лісі й побачив її та так і завмер на місці, очей відірвати не міг від неї.

— Дівчино, — ледве вимовив він, — чи ти підеш за мене заміж? Я царевич.

Вона тільки головою кивнула й ні слова не каже. Це трохи засмутило царевича, але він усе одно одружився з нею, бо така вона йому мила та люба була, що жити без неї не міг. Привів її до себе в палац, а цариця, мати його, й дивитися на неї не хоче, не злюбила її, що вона мовчить.

— Любий сину, — все торочить царевичу мати, — чи тобі царівен, чи тобі королівен бракувало,