Олівер Сакс - Стрімголов. Історія одного життя

довкола запаморочливим цвітом буяв бузок. Його приваблювали вкриті травою лощини й просторінь навкруги. У певну мить Стів зірвав квітку, довго дивився на неї і зронив перше слово, яке будь-кому з нас доводилося від нього чути: «Кульбаба!».

Ми приголомшено застигли, адже й гадки не мали, що Стів розрізняє якісь квіти, не кажучи вже про їхні назви. Ми провели у саду півгодини, а тоді повільно поїхали назад, щоб Стів міг роздивитися юрби людей і магазини на Аллертон-авеню, метушню на вулицях — словом, усе те, чого він був позбавлений у лікарні. Коли ми заходили назад у відділення, він трохи пручався, однак, здається, розумів, що це не остання прогулянка.

Персонал, який одностайно протестував проти поїздки й пророкував їй катастрофічні наслідки, тепер, здавалося, лютував, коли ми розповідали, як Стів добре поводився, яким щасливим був у саду, як сказав своє перше слово. У всякому разі, зустріли нас злісними поглядами.

Я зазвичай уникав великих службових нарад, що відбувалися щосереди, однак наступного дня після нашої прогулянки зі Стівом доктор Такетомо наполіг на тому, щоб на наступній я був присутнім. У мене були недобрі передчуття з приводу того, що, ймовірно, там почую, а ще більше — що сам, імовірно, скажу. Ці побоювання цілком підтвердилися.

Головний штатний психолог заявив, що запроваджена стратегія зміни поведінки є добре структурованою й успішною, і що я нівелюю її своїми ідеями про «гру», що не мають нічого спільного з винагородами й покараннями. У відповідь я почав захищати важливість гри і критикувати модель винагороди-покарання. Сказав, що, на моє переконання, це нечувана зневага прав пацієнтів заради науки, що часом відгонить садизмом. Мою відповідь сприйняли не надто доброзичливо, і нарада скінчилася озлобленою мовчанкою.

Два дні по тому до мене підійшов Такетомо: «Ходять чутки, що ви сексуально розбещуєте своїх молодих пацієнтів».

Я був приголомшений. Відповів, що мені й на думку такого ніколи не спадало. Адже дуже відповідально ставлюся до своєї роботи з пацієнтами і ніколи не дозволю собі зловживати повноваженнями лікаря задля того, щоб використовувати їх із брудною метою.

Відчуваючи, як у мені закипає злість, я додав: «Можливо, ви в курсі, що Ернест Джонс,[236] невролог, колега і біограф Фройда, у молодості працював із розумово відсталими і дітьми з вадами розвитку, аж поки не поповзли чутки, що він розбещує своїх малолітніх пацієнтів. Ці чутки змусили його покинути Англію, і він переїхав до Канади».

«Я знаю, — відповів він. — Я писав його біографію».

Мені захотілося підскочити до нього й сказати: «Ти, чортів ідіот, то чого ж ти мене у це втягнув?». Проте я стримався. Вочевидь, він вважав себе просто посередником у цивілізованій суперечці.

Я пішов до Леона Зальцмана й пояснив йому ситуацію. Він мені співчував і також обурювався з їхньої затятості, але вважав, що найкращим рішенням буде припинити роботу у відділенні. Мене огортало ірраціональне почуття величезної провини від того, що я маю полишити своїх юних пацієнтів, і у вечір від’їзду кинув раніше написані двадцять чотири історії у вогонь. Колись я читав, що Джонатан Свіфт у стані розпачу шпурнув був у вогонь рукопис «Мандрів Гуллівера», а його друг Александер Поуп висмикнув його назад. Проте я був сам, і поруч не було такого Поупа, що міг би врятувати мою книгу.

Наступного дня після того, як я пішов, Стів утік з лікарні й видерся на міст Троґс-Нек. На щастя, його встигли врятувати, перш ніж він стрибнув. Це змусило мене усвідомити: те, що я так раптово, вимушено покинув своїх пацієнтів, було для них щонайменше так само тяжко, так само небезпечно, як і для мене.

Я полишав відділення № 23, знавіснілий від почуття провини, жалю і люті: провини за те, що полишаю пацієнтів, жалю — за знищеною книгою, а люті — через звинувачення у розбещенні. Ці звинувачення були чистісінькою вигадкою, проте змушували мене тривожитися, тож я постановив собі: усе, що я, так нашкодивши собі, кількома словами сказав про роботу відділення на тій нараді, тепер розкрию світові у викривальній книзі «Відділення № 23».

Невдовзі після звільнення з лікарні я чкурнув до Норвегії, міркуючи, що це гарне, спокійне місце для написання діатриби.[237] Але одна за одною мене почали переслідувати неприємності, з кожним разом усе серйозніші. Почалося все з того, що я, веслуючи посеред Гардаґер-фіорду, одного з найбільших у країні, неоковирно впустив за борт весло. Якось спромігся дістатися назад із одним, щоправда, це зайняло кілька годин, і часом взагалі не був певен, що мені це вдасться.

Наступного дня зібрався на невеличку прогулянку в гори. Я був сам і нікому не сказав, куди пішов. Біля підніжжя гори я побачив знак із написом норвезькою «Остерігайтеся бика» та картинкою із зображенням тварини, яка піднімає людину на роги. Проте вирішив, що це такий норвезький гумор. Кому спаде на думку тримати у горах бика?

Тож я викинув це з голови, проте за кілька годин, безтурботно оминаючи велику брилу, опинився віч-на-віч з гігантським биком, який лежав просто на стежці. «Жах» — це надто м’яке слово на визначення того, що я тоді відчув — переляк викликав у мене свого роду галюцинацію: морда бика немовби збільшувалася в розмірах, аж поки не заповнила цілий всесвіт. Дуже елегантно, так, немовби я мимохідь вирішив завершити прогулянку у цій самій точці, обернувся на сто вісімдесят градусів і подався назад. Але зрештою у мене здали нерви, мене накрило хвилею паніки, і я помчав брудною слизькою стежкою. За спиною глухо стукотіли важкі кроки і чулося важке дихання (це за мною гнався бик?), і раптом — уявлення не маю, як так сталося — я вже лежав під крутим обривом із вивернутою під неймовірним кутом підім’ятою під себе лівою ногою.

У найекстремальніші моменти, буває, виникають дисоціації.[238] У мене спершу промайнула думка, що з кимось, кого я знаю, трапився нещасний випадок, страшне нещастя, і лише потім збагнув, що цим кимось був я сам. Спробував підвестися, але нога абсолютно мене не слухалася, метляючи, мов спагеті. Я її оглянув — дуже професійно, уявляючи себе ортопедом, який демонструє ушкодження групі студентів: «Як бачите, спостерігаємо повний розрив сухожилля чотириголового м’яза, колінна чашечка вільно зміщується, колінний суглоб можна викрутити назад: отак». Далі я загорлав. «Це змушує пацієнтів кричати», — додав я, і до мене знову дійшло усвідомлення, що я не викладач, який наочно демонструє травму пацієнта, а я сам — цей травмований пацієнт. Я брав із собою парасольку й