Остап Соколюк - Самсара УкраЇни, Остап Соколюк

ЕПІЗОД 37

Від Буревія

Пітьма нас поглинула, але ми все ще залишались одне у одного.

Я із усіх сил тримав за руку Самсу. Цей дотик був теплим і приємним. Я відчував, що за цією маленькою, ніжною рукою ховається прекрасна жінка. Про яку я зараз мав попіклуватись.

Але куди мені в біса йти??

Просто переставляючи ногами вперед, я вдарив палицею об те, що було під ногами. Нічого не сталось — ніяке світло не запалало. Що ж, я мусів спробувати.

— Самса, як ти?

— Не знаю, що тобі сказати. Як нам звідси вибратись?

— Довірся мені.

Буревій, ти повинен бути хоробрим і мужнім. За двох. За вас обох.

Гей, голосе у моїй голові, можливо, ти щось підкажеш мені?

Але голос мовчав. Безмовна непроглядна темрява — все, що було у нас. І раптом — проблиск. Наче зірка спалахнула і погасла на нічному небі.

— Ти це бачила? — запитав я.

— Що саме?

— Зірку. Проблиск світла.

— Ні, не бачила.

— Що там було? Що було із Войдом?

— Він просто тримав мене над цією прірвою. Розпитував про щось.

“Войду не завжди вдається поглинути цивілізації. Деякі із них рятуються. Тому він так приглядається до людей. Він не розуміє, чому так сталося і не хоче знову помилитись”.

— Про що він питав?

— Багато про що... Але було найдивніше питання. Він сказав: хто ті, що стоять за тобою. Якось так.

Знову проблиск у пітьмі. Значить, у нас є шанс. Я повинен сфокусуватись. Я повинен   знати куди ми йдемо.

— Хто ті, що стоять за тобою?.. Може, він бачив твої переродження? Бачив життя, які ти прожила. І не розумів, що це значить.

— Може й так...

Ми йшли і йшли. І знову час втратив значення. Знову свідомість мене зраджувала. Для чого взагалі боротись за життя? За світло? Надії нема... Я стиснув руку Самси — чи не єдине, у існуванні чого я був переконаний зараз.

— І що ти йому відповіла? — продовжив я говорити.

— Я йому нічого не сказала. І тоді він пішов. А я почала падати...

У її голосі прорізався страх — він затремтів.

— А ті чорні стіни довкола почали закриватись. Насуватись на мене. Це мала бути моя смерть, якби не... Щось трапилось і Войд повернувся. Він сказав, що ти втік і тепер я потрібна йому. Щоб приманити вас. Розумієш? Я надіялась, що ви прийдете. І боялась, що ви прийдете і станеться щось страшне.

— Стриба все знав. Він пожертвував собою заради нас.

Але ж ми можемо не врятуватись? Але ж ЯК ми можемо врятуватись у цій безвісті?

У кінці кожної Дороги є Дім. Ти знаєш, що у ньому?

Я спинився.

— Що? Що сталося? — наполохано спитала вона.

— Самса у тебе колись був Дім?

— Не було. Але я мріяла про один… Ну, знаєш, завжди хочеться мати своє гніздечко. Одного разу, я була у схожому, і подумала: ось якби це був мій дім, я би була тут щасливою.

— Опиши його.

— Описати? Хм… Він стояв у лісі. Серед гір. Чудовий, просторий особняк, але на два поверхи — більше й не треба.

Я зосередився на образі і рушив знову. Крок за кроком. Ми повинні вибратись. Щоб гибель Стрибога не була марною. Він покладався на мене. Він довіряв мені.

— Дім був красивий... Знаєш, як із різдвяних фільмів, куди герої приїжджають, щоб зустріти свята у колі сім'ї. Невеличкі вікна, цегляна кладка, черепиця на даху і димарі, із яких йде дим. Тому що камін уже розтопили. І всередині тепло. А надворі — обов'язково йде сніг. Він уже встелив землю білим покривалом. І рипить під ногами. І на вікнах — паморозь.

— Які там двері?

— Великі дерев'яні. Із красивою металевою ручкою. Такі... благородні двері, я би сказала. Завжди цікаво, що ховається за ними... А ще мансарда — у будинка були мансардні кімнати, із такими маленькими вікнами. Для дітей... Тому що у дитинстві завжди мрієш...

Вона раптом схлипнула.

— Що таке Самса?

— Я ніколи не була дитиною. Я знаю це. Скільки би у мене не було життів — я починала їх зі зрілого віку. Бур?

— Що?

— Мандрівники не проживають дитинство, правда?

У мене раптом з'явилось дивне передчуття. Щось мало змінитись. Або ж погаснути остаточно. Я розумів, що далі так тривати не може. Ми або зникнемо у цій пітьмі, або...

— Ні, мандрівники не потрапляють у дитинство. Ми позбавлені цього.

— Це так несправедливо... Бур, нам кінець? Ми так і залишимось тут у пітьмі?

Що я міг їй сказати? Ти ніколи не знаєш, коли твоє життя зміниться. Ти можеш докладати всіх зусиль, уперто йти до мети, але ця жадана зміна все не наставатиме. Мрії інколи збуваються, а інколи — здуваються. І збагнути логіку всесвіту неможливо.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍