Остап Соколюк - Самсара УкраЇни, Остап Соколюк

ЕПІЗОД 36

Від Захара (продовження)

Ми рушили вперед, попід будинки, обходячи ями від вибухів. Навколо було тихо, і ця тиша була страшніша, ніж відкриті погрози ворога. Щось диміло на узбіччі — ми перебігли на іншу сторону. На дорозі лежав труп обличчям догори. Неподалік горів будинок. Здається, у вікнах я побачив переляканий погляд людини. Спинився на мить, сумніваючись, чи можу допомогти, але очі зникли.

Це було місто привид. Місто-примара. Так робить війна — вона приходить і випалює все живе. Її сутність — це повна протилежність еволюції, розвитку, процвітанню. У голові не вкладається, як якийсь народ, якась триклята держава може розпочинати війну у 21 сторіччі.

Але краще про це не думати, а просто — тікати, тікати, тікати.

Я пам'ятав дорогу. Якщо пощастить, зможу вивести нас на трасу. Далі підемо по ній до столиці. Як довго нам доведеться йти, навіть якщо нас не вб'ють по дорозі? Я не був фахівцем із виживання. Ніколи. Для чого? Досі ми жили у такому комфортному, лінивому світі, що можна було не вставати із дивану цілими днями.

— Віт, не відставай, — шикнув Тім.

— Я не можу бігти. Я хочу додому. Де мама з татом? — запхинькав хлопчик.

— Не верзи дурниці і рухайся. Нам треба вибратись звідси!

І раптом — автоматна черга.

— Плигніться! — скомандував я, але діти уже попадали на тротуар.

За мить я зрозумів, що стріляли десь осторонь. На сусідній вулиці, начебто? Ворог поруч. Він захопив наші землі і тепер хазяйнує тут. Глумливо балакає із мирними жителями, а потім убиває їх А потім обкрадає будинки. Грабує і ґвалтує. Життя цих трьох дітей, що зараз зі мною, уже зламані. Чи зможуть вони колись бути щасливими? Так. Чи зможуть забути про війну і страх? Ніколи. І через це їхня радість завжди матиме гіркий присмак.

Хоча, можливо, я не правий і їхня радість буде по-справжньому щирою.

Ми рушили далі. Ми бігли, спинялись, ступали обережно, оглядались по сторонах (особливо я крутив головою, мов навіжений, бо спробуйте одним оком багато розгледіти?). Діти поводились мужньо. Цікаво, як довго вони уже сиділи самі у домі?

По дорозі ми знайшли магазин, і я зайшов, щоб пошукати дітям трохи сухих продуктів.

— Беліть шо хочете, але шо зможете нешти.

— А платити не треба? — здивувався Віт.

— Ні.

Думаю, уже скоро орки витрусять із цього магазину все до останньої крихти.

— А що з вами сталося? — уже на вулиці запитала у мене Уляна.

— Ти пло шо?

— Ну, як вас так побили? І ще кров... у вас весь одяг у крові. Це що — не ваша?

Я зітхнув:

— Я не тутешній. Плиїхав шюди із длугом. Потім... його убили і мене убили. А потім я хотів виблатись звідши і мене знову убили.

Уляна усміхнулась:

— Ну ви і вигадник.

— Ага. Я пишьменник.

— Хто?

— Пишу книшки.

— А-а-а. Ясненько.

Нам пощастило — ми пройшли містом і не наразились на воєнних. Одного разу їхні броніки проїжджали зовсім поруч, але нам вдалось причаїтись і перечекати.

Закінчувався день, і ми вийшли на окраїну міста. Я обернувся — місто-привид залишилось позаду. А попереду нас чекала траса. Оголена і безкінечна. Там не було де сховатись. Там не було, де переночувати.

— Хочете їшти?

Діти закивали. Ми присіли на бордюр і малі взялися щось жувати. Я не їв — мій рот був у такому катастрофічному стані, що пережувати хоч щось я не міг.

— Нас врятують воїни ЗСУ? — напитав мене Тім.

Я повернув до нього голову і оглянув хлопця своїм одиноким оком. Сказати йому правду? Вигадати щось? Що у таких випадках кажуть? Я думаю, що треба бути максимально жорстким, тому що війна не пробачить ілюзій.

— Влятувати наш можемо лише ми шамі. Ми шамі. Запам'ятай це.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍