Остап Соколюк - Самсара УкраЇни, Остап Соколюк

ЕПІЗОД 35

“Чиїсь діти ніколи не народяться. Війна бере в борг у майбутнього і ніколи не віддає”.

Галина Крук

 

Від Захара

— Діти, добле вдягайтешь. Знайдіть злучний і теплий одяг.

Я і мої нові діти зайшли у будинок і почали готуватись до втечі.

— І постарайтесь знайти щось для Уляни!

Колись давно, коли Калі з’явилась у моєму домі у подобі немовляти, я уже відчував щось схоже — відповідальність за чуже крихітне життя.

Де тут ванна? Діти кинулись у свою кімнату, а я пошкандибав далі і скоро знайшов ванну кімнату.

— Господи Ісусе...

Нарешті я побачив себе у дзеркало. Закривавлене, опухле лице на яке було фізично боляче дивитись. А замість ока — темна заглибина. Це виглядало страшніше, ніж будь-яке чудовисько із фільмів жахів. Я підняв руки і оглянув їх. На лівій руці було найгірше — два пальці обламані і стирчали кістки. Решта просто напухли і не ворушились. Щоправда, права була у досить непоганому стані — там не ворушились лише два пальці. Іншими можна було щось робити.

Я зумів відкрити кран і підставив одну руку під струмінь води. За якийсь час вода стала теплою. Ох, і щастить тобі, Захаре! Якусь хвилину я докладав усіх зусиль, щоб обмити руки. Рани пекли. Чи є сенс мити обличчя? Хоча б одну половину?

Правою рукою я взявся до справи і, заплющивши останнє око, обмив все, що міг. Потім знайшов якийсь рушник і почав акуратно прикладати його до мокрої шкіри. Аптечка? Може, у них є запасне око?

Медикаменти я знайшов, але чи є сенс обробляти якісь рани? Я все одно збираюсь якомога швидше померти. Але дітям треба допомогти... Трясця! Гаразд, потрібен бинт, щоб я не ходив як якийсь зомбі.

— Уляна! — гукнув я, висунувшись із дверей ванни.

На мій поклик прибігла дівчинка. Вона натягнула на себе якесь трохи завелике худі, а зверху — ще свою курточку. Молодець, кмітлива мала!

— Що?

— Мені потлібна твоя допомога... Тлеба замотати мені голову бинтом...

Ми зайшли всередину ванної-кімнати, і я подав їй марлю.

— Тлеба заклити плошто цю ділку від ока. Злобиш?

Дівчинка кивнула. Я став на коліна, щоб вона могла досягнути до моєї голови.

— Тім! Віддай мого робота! — почувся невдоволений голос Віталіка з-за дверей.

— Вони шо — хочуть іглашки заблати? — стривожено запитав я.

— Може, Віт хоче. Тім не такий, — знизала вона плечима, не зупиняючи роботу.

— Гошподи, як...

“Як мені вас вивести звідси?” — хотів сказати я, але вчасно спинився. Не треба їм знати, наскільки все погано.

— Готово, — промовила Уляна і відступила.

Я підвівся і глянув у дзеркало. Тепер дірка від мого ока була закрита. І взагалі: я став виглядати значно симпатичніше!

— З тобою можна болонити клай! А тепел ше це... — я підняв ліву руку.

Коли ми закінчили, то хлопці також уже були готові. На щастя, вони склали невеличкі рюкзачки. Я не став перевіряти їх наповнення.

— Залаз, залаз...

У вітальні стояв телевізор, і я вирішив скористатись нагодою. Увімкнувши його, ми знайшли телемарафон єдиних новин — більше нічого не показували. На якийсь час ми всі прикипіли до повідомлень.

“Для ворога Київ — ключова мета”.

“Окупанти намагаються зрівняти із землею Маріуполь”.

“Як зробити Бандера смузі”.

— Захар, що таке Бандера смузі? — запитала дівчинка.

— Це коктейль молотова, — похмуро відповів я і вимкнув телевізор.

Досить, потрібно вирушати. Не зрозуміло як, але нам все ж таки варто рухатись лише у одному напрямку — Київ.

— Будемо йти.

Я почував себе на диво краще. Очевидно, тут не обійшлось без божественного впливу. Цікаво, а око у мене відросте?

Страху не було, поки ми не вийшли надвір. Я сказав дітям триматись за мною, і пояснив, що якщо зі мною щось станеться, то їм краще ховатись. У цілому, надав їм кілька безглуздих, нікому не потрібних інструкцій.

— У вас є зброя? — запитала Уляна.

— Ні. Жодної. Але мене тяжко убити.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍