Владислав Марченков - Четвертий кут, Владислав Марченков

Відбитку не залишилось.

Навіть тепло пальців не прилипло. Поверхня була стерильна, як пам’ять про давно забуте обличчя.

І тоді — він глянув вниз.

Пісок. Сліди. Його власні.

Але ті, що були далі — вже майже зникли.

Кожен його крок стирався, ледь він ступав наступний.

Ніби сам острів — не визнавав його тут.

Або… не хотів, щоб хтось знав, що він тут був.

Він опустився на коліна.

Пісок не заскрипів. Не розсипався. Він просто був.

Провів рукою по власному сліду — ввігнутому відбитку п’яти. Той ще був. Вловимий.

Але щойно пальці торкнулися — відбиток почав змінюватися.

Крихти піску, що утворювали форму, ніби здригнулись — і... втягнулись назад.

Він зник. Повністю. Без натяку, без залишку.

Ельрайн підняв погляд.

Його шлях — з того місця, де прокинувся, — встиг залишити кілька слідів.

І тепер він бачив, як один за одним ті сліди… стираються. 

М’яко. Не поспіхом. Але невпинно. Як пам’ять, що втомилась носити тягар. Як вода, що забирає обриси ніг з берега.

Це не було залякуванням. Не відмовою. Це було — очищенням.

Острів не приймав. Але й не відштовхував.

Він просто не фіксував.

Ельрайн сів. Прямо на пісок, що не мав смаку і не мав ваги.

Схрестив ноги. Торкнувся колін. Заплющив очі.

Тиша більше не давила. Вона дихала.

Його не було чутно — але він був.

Не в спогадах. Не в магії. Не в чужих очікуваннях.

Просто — був.

І в цій порожнечі… він уперше відчув спокій.

Без голосу. Без зброї. Без тіні. Тільки він.

І місце, що мовчки дозволяло йому бути.

Сад з тіней. Ліс, якого не було. 

Він ішов без напрямку — але лінії острова почали змінюватися.

Спершу — горизонт. Той самий, безмежний. Але у ньому щось ворухнулося.

Тіні.

Тонкі, мов леза, стовбури. Прозорі, як крига. Вони не росли — вони стояли. Немов давно поставлені й забуті. І неба над ними не було — лише світло, яке не можна назвати ні денним, ні нічним.

Це був ліс.

Але без листя. Без подиху вітру. І жодного шелесту.

Тиша тут була інакша — об’ємна. Вона розливалася між стовбурами, як рідина, що не має форми, але змінює форму кожного, хто в ній стоїть.

Ельрайн підійшов ближче. Один зі стовбурів мерехтів зсередини.

Він простягнув руку.

Дотик — м’який, теплий.

І тоді він побачив.

Не зором. Не подумки. А відразу — всім собою. Як пам’ять, яка ніколи не мала слів.

Маленький хлопчик. Сидить на колінах у матері. Пахне деревиною і запеченою м’ятою. У його руках — маленький дерев’яний птах, вирізаний ще до війни. Йому п’ять. Батько заходить у дім. Обіймає. Без жодного слова. Просто стискає. На мить — весь світ зникає. Лише обійми. Тиша. Тепло.

Зображення згасло.

Ельрайн опустив руку. Дерева знову стали холодними, гладкими. Але відчуття залишилося. Його не можна було відкинути. Це було… справжнє.

Він пішов далі.

І побачив наступне дерево. У ньому щось ворушилось. Інше світло, інший ритм.

Він ще не доторкнувся — але вже знав: ця тиша пам’ятає більше, ніж він сам.

Це не було дивом. Це було місце, де світ пригадує тебе назад.

Наступне дерево пульсувало вже інакше — ніби мало серце. І коли Ельрайн доторкнувся до нього, світло в стовбурі змінилося на темніше, густіше. Його затягнуло — не всередину, а всередину себе самого.

Ліс Крику. Ніч. Вогонь ще не доторкнувся до дерев, ще все могло бути зупинене. Невар стоїть перед ним — у крові, втомлений, але ще не зламаний.

— Якщо ми підемо, — каже він, — ти знаєш, що буде.

І тут — варіант, якого не було.

Ельрайн робить крок. Кладе руку на плече Затьмареного.

— Ми не палитимемо. Навіть якщо це буде поразка. Ми не такі, — каже Ельрайн.

Полум’я не злітає вгору. Дерева виживають. Ферінці відступають — розгублені, не зраджені. Селія плаче. Але не через біль, а через те, що не довелось обирати між жахом і коханням.

Зображення зникає.

Ельрайн стоїть нерухомо. Рука ще на стовбурі. Долоня пульсує.

— Я... так не зробив, — прошепотів.

Він згадав дим Лісу Крику, що досі стояв у горлі. 

Навіть якщо слова зникали в тиші, Айліс’ен чув усе.