Владислав Марченков - Четвертий кут, Владислав Марченков

Він іде далі.

Друге дерево.

Кам’яна зала в Драґондарі. Торрік — перед ним, розлючений.

— Артефакт не твоя справа, ельфе.

Але в цій версії — Ельрайн не мовчить. Він витягає уламок, кладе його між ними.

— Якщо ми не поділимось цим зараз, завтра вбиватимемо одне одного за уламки.

Розмова — довга. Гаряча. Але врешті — співпраця. І Торрік усміхається вперше за довгий час.

Третє дерево. Найболючіше.

Селія стоїть на балконі в Валеріані. Її очі — ще не сповнені розчаруванням. Вона каже:

— Якщо ти підеш, то вже не зможеш бути тим, ким був.

У цій реальності — він залишається. Не через страх, не через любов. А тому-що бачить у ній істину. І світ не рятується одразу. Але він не розривається.

Ці спогади зникають повільніше. Айліс’ен ніби дає час подумати.

Не осуд. Не виправдання. Просто — «ось що могло бути».

І кожна мить — як дотик до нерозкритого листа життя.

Ельрайн стоїть посеред лісу з тіней. Його плечі згорблені. Але не через слабкість — через вагу.

Але він іде далі.

Бо попереду — дерево, яке… не його.

Дерево виглядало інакше. Воно не мерехтіло — воно пульсувало зсередини. Не ритмічно, а… цілеспрямовано. Його стовбур мав кут — чіткий геометричний злам, як у кристалі. Ельрайн торкнувся.

І світ став чорним.

А потім — білим.

Безкрає поле. Без неба. Без землі.

І світ став... плоским. Як сторінка без літер. У центрі — Ораксіс. Просто людина. Без сивини, без броні, без влади.

Навколо нього — конструкції: мережа енергетичних ліній, що сходяться в один вузол. П’єдестал.

Він говорить уголос — хоча нікого нема.

— Не для влади. Не для наказу. Лише для того, хто готовий ступити, не знаючи, що за тим кроком.

Він кладе на П’єдестал чотири символи:

Перший — Диск із живого металу.

Другий — Ключ зі скла і вогню.

Третій — Уламок кори дерева.

Четвертий — Порожню посудину.

— Один для минулого. Один для дії. Один для пам’яті. І один — для вибору.

Потім — темрява.

Наступне бачення: перші раси. Люди, Ельфи, Гноми, Скаланії.

Вони стоять на чотирьох сторонах П’єдесталу, ще не розмовляючи. Але вже — насторожені. А ще далі — Ораксіс знову. Він говорить із кимось невидимим.

— Якщо вони зможуть зробити вибір, не маючи всієї інформації, але маючи довіру — значить, вони готові.

— А якщо ні? — питає тиша.

— Тоді я не мав права будувати цей світ.

Третє бачення.

Айліс’ен. Але ще не теперішній. Більше схожий на живу лабораторію. Потоки світла, спіралі інформації. Все рухається, все дихає. Це не острів. Це серце.

Там — Ораксіс стоїть один. І мовчить. Він не творить — він чекає.

І світ починає рости навколо нього. Континенти — як нервові імпульси. Магія — як вторинний ефект свідомого вибору.

Ельрайн відпускає стовбур. Світ повертається. Але в ньому — інший смак.

Це був не спогад. Це був запис. Не його. Але він мав його побачити.

Він повертає голову. І шепоче:

— Я частина чогось… більшого, ніж я сам.

Ельрайн ішов довго. Можливо — хвилину. Можливо — вічність. Час тут не мав гострих країв. Він був м’яким, як пісок під ногами.

Дерева лишались позаду. Останнє, якому він торкнувся, вже не світилось. Воно наче заснуло, виконавши свою роль.

Попереду — знову відкритість. Пустка. Але не порожня — вона дихала. І десь у тому диханні він почув… себе.

Зупинившись, він обернувся.

І побачив — свої сліди.

Тонкі, чіткі, рівні. Як рядки письма на піску. Кожен крок — у пам’ять. Кожне дерево — як слово.

Але щось змінилося.

Сліди почали зникати.

Не змиватися вітром. Не губитися від дощу. Вони вбирались у землю. У саму структуру острова. Наче Айліс’ен записував його присутність — не для інших, а для нього самого.

Ельрайн присів. Торкнувся землі пальцями.

— Я справді тут? — прошепотів.

Не було відповіді. Лише теплий пульс — у глибині.

І тоді він зрозумів: Острів не показував йому істину. Він створював її разом з ним.

Він підвівся.

Попереду — новий обрис. Будова, схожа на ворота. Геометрично чиста. Вона ніби чекала.

Ельрайн зробив крок.