Владислав Марченков - Четвертий кут, Владислав Марченков

Глава 16. Острів, якого немає

Крок без відлуння. Берег Айліс’ену.

Він прокинувся не від болю.

І не від холоду.

Світ розкрився перед ним — не через очі, а крізь щось інше. Тихе, глибоке. Якби тиша мала тіло, вона б лягала на шкіру саме так — легка, але з вагою. Як вода, що не тече, а лежить. Як подих, якого не було.

Ельрайн лежав на піску. Пісок був теплим. Але він не хрустів під тілом. Не скрипів між пальцями. Навіть, коли він поворухнувся — нічого. Ні найменшого шелесту.

Очі відкрилися, і світло вдарило. М’яке, молочне, без тіні. Світло без джерела, наче саме повітря світили зсередини.

Він піднявся на лікті. Долоні вперлись у пісок — без спротиву. Ні шелесту, ні потріскування. Навіть подих — не подих. Груди здіймались, але не чути було нічого. Серце? Можливо, билося. Але без звуку. Як думка, що зникає, не встигнувши оформитись у слова.

— … — він спробував вимовити своє ім’я.

Рух губами стався. Але не було жодного вібраційного шепоту, жодного відлуння. Навіть не мовчання — а відсутність наміру голосу. Його голос не згас — він не народився.

Ельрайн сів. Навколо — берег, що не мав кінця. Лінія горизонту не ховалась у тумані — вона зникала. Море, якщо це було море, не шуміло. Воно дихало так, як дихає мертве тіло: без опору.

Він обвів поглядом простір.

Жодного руху. Жодного птаха. Жодної хмари.

Острів здавався вирізаним із концепту, а не з матерії.

І серед усього цього — його тіло. Справжнє. Відчутне. Він тут. Але чи його тут прийняли — він не знав.

Пальці вчепилися у пісок. Мовчазний. Пісок без слів.

Ельрайн підвівся. Повільно, обережно — ніби боявся, що сам рух порушить щось глибше, ніж поверхню.

Коли ноги торкнулись піску — нічого не змінилося. Він стояв. Але не відчував жодної ваги. Ні власної, ні світу. Як тінь без джерела.

Він ступив. Один раз. Потім ще.

Жодного звуку.

Навіть не тиша — а відсутність того, що має залишити слід. Як крок уві сні, що не зрушує траву. Як слід, що не тисне землю.

Попереду щось виростало з горизонту.

Спершу — контур. Потім — форма.

Вежа. Але без верху.

Арка. Але без входу.

Куб. Але його сторони були досконалі настільки, що здавались плоскими лише з одного боку, а з іншого — безкінечними.

Це не місто і не храм та навіть не руїни.

Айліс’ен був побудований не для життя, не для захисту. Він був побудований для розуміння.

Він ішов уперед — і чим ближче наближався, тим менш реальними здавались конструкції.

Вони не кидали тіні. Світло обтікало їх, не створюючи жодного контрасту.

Деякі об’єкти здавались завислими — але ніхто не міг би сказати, у чому саме їхня «верхівка».

Одна арка не мала жодного з'єднання — лише кут, що не торкався нічого, але тримав форму.

Ельрайн простягнув руку — торкнувся ближньої поверхні.

Вона була гладка. Не холодна, не тепла. Просто… правильна.

Його долоня залишилась чистою. Навіть пилу не було.

Тоді він помітив — у цьому просторі немає часу.

Нічого не змінювалось. Пісок не осипався, світло не гасло, вітру не було.

Навіть він сам — не був певен, скільки часу пройшло з моменту, як прокинувся. Хвилина? Година? Вічність?

Острів не розповідав. Він лише чекав.

Його кроки вели кудись — хоча шляху не було.

Жодної стежки, жодного напряму. Але він ішов, бо стояти здавалося ще більш неприродним.

І тоді — він відчув це.

Не шум. Не порух. А нахил погляду, який неможливо описати.

Якби увага мала вагу — вона б зараз тиснула йому між лопатками.

Ельрайн зупинився.

Різко обернувся.

Позаду — порожньо.

Все те саме: гладка поверхня, світло без тіні, лінії геометрії, що не мали ні початку, ні завершення. Нікого. Нічого.

І все ж...

Щось було.

Він не чув дихання, але знав, що десь поза межами видимого — щось стежить. Не ворожо. Не з інтересом. Просто — є.

Він зробив крок назад. Потім ще один.

Ні звуку. Ні опору. Але щоразу, коли він повертався вперед, відчуття присутності зміщувалось ледь-ледь. Якби вона не стояла на місці, а рухалась у радіусі, невидима й незворушна.

— ...Селія? — сказав тихо. Чи хотів сказати.

Але слово знов не народилося.

Його губи рухались. Але повітря не змінювалось. Навіть усередині — не було резонансу.

Він зупинився. Стиснув пальці. Повільно провів рукою по гладкій поверхні найближчої стіни.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍