Кайла Броді-Тернер - Клуб підбитого катафалка, Кайла Броді-Тернер

–Я їй не треба. – скидаючи, згорнуту жмутом футболку, хмикнув батько.– Вона каже все твоїми словами. Все, як ти її вчиш.

Мама важко зітхнула і рушила до ванної кімнати, щільно закривши двері, почулись схлипування і шум води, що витікала з крану. Скарлет стала в дверях спальні, спостерігаючи за батьком.

Вона мовчки дивилась, як батько складає речі, чула як мама плаче.

Вона не казала, йому, що скучила і що не хоче, аби він йшов. Бо вона вже це робила неодноразово. Але він не лишається. Ніколи.

Скарлет важко зітхнула, серце гупало в грудях, змушуючи її пригадувати деталі спогадів, які вона давно поховала в собі. Перейшовши до наступної дівчинки, років тринадцяти, вона приготувалась.

Батьки з криками сваряться. Батько збирає всі свої речі у валізу. Зриває телевізор зі стіни, бо «я його купував!». Мама плаче і намагається щось йому довести.

Скарлет тремтить від гніву, хапає навушники і вмикає улюблений фінський рок-гурт, сподіваючись, що голос виконавця  і активні партії бас-гітар заглушать крики. Батьки сварились доволі часто, Скарлет звикла до цього, це дратувало її, але вона ніяк не могла на це вплинути. Бо щоразу, як вона намагалась їх заспокоїти, на неї кричали і вимагали, аби вона замовкла і пішла до своєї кімнати. Тож останнім часом, вона раптом стала слухняною: мовчки сидить у себе в кімнаті, ігнорує чужі крики і плач, і слухає собі музику.

В той день вони розлучились. Звісно формування паперів і підписів відбувалось ще певний час, але вже без її участі. Все, що було їй відомо, так це те, що після розлучення батько кілька місяців не бачився зі Скарлет, хоча приїздив підписати папери і відвідати залу суду. Про його приїзд вона дізнавалась постфактум і мала образу на батька за те що він не бажає бачити дочку, яка взагалі не винна у їх розлученні.

Та Скарлет пішла у батька, тож ніколи не вміла озвучувати свої переживання, вона тримала їх всередині, дозволяючи чаші терпіння раз по разу переповнюватись. Виливаючись у нервовий зрив чи черговий напад апатії.

Після розлучення мама майже припинила їсти, через що схудла на десять кілограмів за кілька місяців. Вона плакала, погано спала і перебувала немов на автопілоті: готувала сніданки, обіди та вечері, будила її в школу, давала гроші на кишенькові витрати, ходила до школи, коли її викликали за порушення дисципліни Скарлет. Але в маминих очах тоді ніби згас той вогник, який Скарлет завжди помічала у її погляді.

 Вже за півроку Скарлет потрапляє в лікарню. Той період вона пам’ятала не надто добре. Лихоманка, дурнуваті сни, а в перервах між ними кашель від якого здається, що скоро виплюнеш легені і близько сотні уколів в дупу за три тижні лікування. Вона пам’ятала, як прокинулась, а мама саме вийшла подзвонити татові. У палаті було тихо, а у мами достобіса гучно чути розмову.

–Вона у лікарні.– тремтячим голосом сказала мама.

–Що сталось?

–Вірусна лівостороння пневмонія.

–Бляха…

–В неї висока температура. По п’ять уколів на день, вона так кашляє…–голос мами затремтів.–Я боюсь за неї.

–Ну, вона ж зараз у лікарні. За нею наглядатимуть.

–Мені потрібна допомога. Ліки дуже дорого коштують.

–В мене немає грошей. На роботі скорочення.

–Я розумію. Але я сама не впораюсь.

–Що ти хочеш від мене?–роздратовано спитав він.–Мені нирку продати?

–Вона може вмерти, Діне! Поліпшень немає, хоч лікування проходить уже другий тиждень. Ти розумієш, що ми її втратимо?

–Я розумію.–відрізав він.–Але грошей у мене немає.

Мама завершила виклик і розплакалась. Скарлет заплющила очі. І так було з усім. Мама просить про допомогу – батько відмовляє. Мама закочує рукави і намагається працювати більше, брати більше проєктів, не спить ночами, аби мати гроші. Вона вилікувала Скарлет своїми силами. Звісно, родина мами допомогла, чим могла, але все завжди було на мамі. Вона була надмірно сильною, тож батько ніколи не прагнув стати їй опорою, бо чомусь вважав, що їй достатньо власної. Скарлет провела в лікарні три тижні, батько не приїхав до неї жодного разу. Телефонував кілька разів, цікавився здоров’ям, але на тому все.

П’ятнадцятирічна Скарлет була з телефоном в руках. Більшість спогадів тут була про її підліткові сварки з мамою, стосовно стратегічно важливого миття посуду і проблеми космічного масштабу: таємно зробленого пірсингу у носі.

За постановою суду, батько мав виплачувати аліменти. На суму, яку призначив суд, можна було один раз купити базові продукти, які за законом жанру з’їдаються за тиждень. Мама скеровувала ці кошти у одяг, книги для школи чи інші речі, необхідні Скарлет для навчання чи хобі. Як правило вони накопичували їх на рахунку за кілька місяців і потім витрачали на щось необхідне, як то пара нових чобіт, на заміну старим чи нову осінню куртку. Доступ до рахунку мали спільний, але мама завжди витрачала кошти виключно на Скарлет.

Доволі скоро у мами почались проблеми на роботі, позакласні заняття, які мали підготувати Скарлет до навчання у академії мистецтв, куди б вона вирушила після випуску, коштували досить дорого. І хоч мама відкладала кошти, які б покрили підготовку і навчання у академії, Скарлет відчувала несправедливість того, що всі витрати лежать виключно на мамі. Тож вона звернулась до батька, описавши ситуацію. У відповідь почула сакраментальне: «грошей немає». І образу на три місяці, коли жоден з них не писав і не дзвонив іншому. Далі було коротке привітання з Новим Роком від батька. Подяка і взаємне привітання від Скарлет. Знову тиша на кілька місяців.