Джоан Харріс - Шоколад

– Що ж, добре, – він зробив крок у бік дверей. – Спасибі.

– Почекай… – окликнула я його. – Випий хоча б чогось.

– Іншим разом, – уривчасто, майже грубо відмовився він. Я почувала, що йому хочеться хоч на комусь зірвати свою злість.

– Ми, як і раніше, твої друзі, – сказала я, коли він уже був біля виходу. – І Арманда, і Люк, і я. Не пручайся. Ми ж хочемо тобі допомогти.

Ру різко розвернувся – обличчя похмуре, замість очей – щілинки.

– Затямте раз і назавжди, ви усі, – його тихий голос повний ненависті, акцент настільки сильний, що слова ледь можна розібрати. – Я не бідую. Мені взагалі не слід з вами зв’язуватися. А затримався я тут тільки тому, що хотів з’ясувати, хто підпалив моє судно.

Він прочинив двері й вивалився на вулицю під сердитий передзвін бубонців.

Ми перезирнулися.

– Руді – вони і є руді, – з серцем промовила Арманда. – Уперті, як віслюки.

Жозефіна остовпіла.

– Яка жахлива людина, – нарешті промовила вона. – Начебто це ти підпалила його судно. Яке він має право так розмовляти з тобою?

Я знизала плечима.

– Його мучать безпорадність і гнів, і він не знає, кого звинуватити, – м’яко пояснила я їй. – Цілком природна реакція. До того ж він думає, що ми пропонуємо йому допомогу з жалю.

– Просто я ненавиджу сцени, – сказала Жозефіна, і я зрозуміла, що вона думає про чоловіка. – Слава богу, що він пішов. Вважаєш, він тепер поїде з Ланскне?

– Навряд чи, – відповіла я, хитаючи головою. – Та й куди йому їхати?

27

13 березня. Четвер

Учора після обіду я ходила до Маро, щоб поговорити з Ру, але з таким самим успіхом, що й минулого разу. Занедбаний будинок, у якому він ночував, був замкнений ізсередини, віконниці зачинені. Я одразу уявила, як він сидить у темряві наодинці зі своїм гнівом, немов загнаний звір. Я покликала його. Він, напевно, мене почув, але не відгукнувся. Я хотіла залишити йому записку в дверях, але передумала. Захоче – сам прийде. Анук пішла зі мною, прихопивши паперовий кораблик, який я зробила для неї з журнальної обкладинки. Поки я стояла біля будинку Ру, вона пускала у річці кораблика, довгим гнучким прутом притримуючи його поблизу берега. Не дочекавшись відповіді від Ру, я повернулася до «Небесного мигдалю», де Жозефіна вже почала готувати шоколадну масу на наступний тиждень, а дочка залишилася на березі.

– Остерігайся крокодилів, – серйозно сказала я їй.

Анук глянула на мене з-під жовтого берета, блиснула посмішкою й, тримаючи в одній руці прута, в іншій – свою трубу, заходилася видувати голосні немелодійні звуки, перескакуючи з ноги на ногу.

– Крокодили! На нас напали крокодили! – кричала вона. – Гармати до бою!

– Обережно, не впади у воду, – попередила я її.

Анук послала мені щирий повітряний поцілунок і повернулася до свого заняття. Коли я подивилася на неї з вершини пагорба, вона вже закидала крокодилів грудками бруду. До мене донеслося віддалене гудіння її труби – паа-па-раа! – яке перебивалося криками – прашш! прум! Бій тривав.

Мене охопила хвиля ніжності – дивне відчуття, що дотепер не перестає дивувати. Якщо сильно примружитися до сонця, що посилає мені в очі низькі косі промені, то й справді можна побачити гарматні спалахи й крокодилів – довгі коричневі тіні, що вистрибують з води. Анук гасає між будинками, сяючи червоною курткою й жовтим беретом, і у відблисках її яскравого одягу я дійсно розрізняю ледь помітні обриси звірів, що її атакують. Раптово вона зупиняється, повертається, махає мені і з пронизливим лементом: «Я люблю тебе!» знову береться за своє серйозне заняття.

Після обіду ми припинили обслуговування, і всю другу половину дня удвох з Жозефіною трудилися, не покладаючи рук, щоб наробити порцію праліне й трюфелів, якої вистачило б для продажу до кінця тижня. Я вже почала готувати великодні ласощі, а Жозефіна навчилася мистецьки прикрашати фігурки звірів і пакувати їх у коробочки, перев’язані різнобарвними стрічками. Запаси готової продукції ми виносимо в підвал – ідеальне місце для зберігання шоколаду. Там темно, сухо й холодно, але не так, як у холодильнику, де шоколад зазвичай вкривається білим нальотом. У підвалі вистачає місця й для солодощів, якими ми торгуємо, і для продуктів домашнього користування. Під ногами старі плити, прохолодні й рівні, відшліфовані часом до дубового відтінку. На стелі – одна-єдина лампочка. У нижній частині підвальних дверей, витесаних з необробленої соснової деревини, вирізаний отвір для кішки, що колись жила тут. Навіть Анук подобається цей підвал, де повітря просочене столітнім ароматом каменю й вина. Підлогу й білені стіни вона розфарбувала паличками кольорової крейди – намалювала тварин, замки, птахів і зірки.

Арманда з Люком затрималися в шоколадні – поговорили трохи, потім пішли разом. Тепер вони зустрічаються частіше й не завжди в «Небесному мигдалі». Люк зізнався мені, що минулого тижня двічі відвідував бабусю в неї вдома й щоразу по годині порався у саду.

– Тепер, коли б-будинок відремонтований, вона хоче р-розбити в саду клумбу, – серйозно сказав він. – А сама вже не може копати так, як раніше. Каже, хоче, щоб цього року в неї замість бур’янів росли к-квіти.

Учора він приніс їй ящик розсади від Нарсіса й висадив її у скопаний ґрунт біля однієї зі стін будинку Арманди.

– Посадив л-лаванду, первоцвіт, тюльпани, нарциси, – пояснив Люк. – Їй більше подобаються яскраві квіти, із сильним ароматом. Вона стала гірше бачити, тому я приготував також бузок, лакфіоль, рокитник – загалом, такі рослини, які вона помітить. – Він сором’язливо посміхнувся. – Я хочу їх посадити перед її днем народження.

Я запитала, коли в Арманди день народження.

– Двадцять восьмого березня, – відповів хлопчик. – Їй буде вісімдесят один. Я вже підшукав п-подарунок.

– Он як?

Він кивнув.

– Напевно, куплю їй ш-шовкову комбінацію, – тон у нього збентежений. – Вона любить гарну спідню білизну.

Придушивши посмішку, я сказала, що він вибрав чудовий подарунок.

– Доведеться з’їздити до Ажена, – заклопотано провадив він. – А потім сховати подарунок від мами, а то вона скандал закотить. – Він раптом посміхнувся. – Давайте влаштуємо для неї вечірку? Привітаємо її зі вступом до нового десятиліття.

– Треба б запитати, що вона сама думає із цього приводу, – порадила я.

О четвертій годині додому повернулася Анук – втомлена, задоволена й по вуха в грязюці. Я зробила ванну, зняла з неї брудний одяг і занурила в гарячу воду з медовим ароматом. Поки я купала дочку, Жозефіна заварила чай з лимоном, і потім ми всі разом сіли полуднувати шоколадним пирогом, здобними булочками з ожиновим