Аліг'єрі Данте - Божественна комедія

своєї каменюки,

76 Побачив, упізнав мене, гукнув

І вгору очі, скуті як в залізі.

На превелику силу повернув.

79 «О, – мовив я, – невже ти Одерізі,

Агобйо слава й слава ремесла,

Як зве Париж, «освітлювання в книзі»?»

82 Відмовив: «Слава, брате, вся пішла

Тепер до Франко, юного болонця,

Мені ж зосталась крихітка мала.

85 Колись же їй, приємнішій од сонця,

Я, мавши кожний натяк за лихий

На неї наклеп, був за оборонця.

88 Отут спокутується гріх пихи.

Я б тут не був, якби не вчув я Бога,

Ще змогу маючи робить гріхи.

91 О марна славо з голосу людського!

Якщо нема глибоких корінців,

То незабаром всохне крона вбога.

94 Чув Чімабуе, що з усіх митців

Найкращий він, але з приходом Джотто

Загал суворіше його судив.

97 Цей Гвідо в мовному мистецтві – злото,

Як з тим зрівнять, а може, хтось з’явивсь,

Хто і тому, й цьому завдасть турботи.

100 Бо гомін світу – вітер лиш: він звивсь,

Хвилюючись і тут і там у гоні,

Й змінив ім’я, як в напрямі змінивсь.

103 В чім слава через сотні літ по сконі?

У тім, що члени дряхлістю примне,

Чи в тім, що вмреш, казавши «папи», «моні»?

106 А сотні років – щось таке ж дрібне

Супроти вічності, як рух бровою

Проти дороги в небо зоряне.

109 Цього, що ледве йде переді мною,

Колись-то знав народ в Тоскані всій, —

Тепер лиш Сьєна згадує порою

112 Вождя, який здобув пошану їй,

Долаючи Флоренцію шалену, —

Там блуд лишився, де був гонор в ній.

115 На барву слава – з травку одноденну,

І той за мить знебарвлює її,

Хто родить на землі її, зелену».

118 І я: «Втишаються чуття мої

Од цього слова, а бундючність в’яне.

Але про кого ці слова твої?»

121 «Це Провенцано, – він сказав, – Сальвані.

Тут за зухвальство він іде тепер,

Якому сьєнці всі були слухняні.

124 Пішов він з каменем, як тільки вмер.

Так борг платити випадає зухам,

Хто на землі занадто кирпу дер».

127 А я: «Коли там, під горою, духам,

Які покинули земний покров,

Свій строк життя перед покутним рухом

130 (Як час не зменшиться від молитов)

Потрібно зважувати власні вади, —

То як сюди так швидко він дійшов?»

133 «Він, бувши, – той сказав, – на версі влади,

Пихи позбувся раптом і притьма

На площі став благать уклінно ради

136 За друга, що його взяла тюрма,

Нестерпно люта Карлова закова,

Тремтівши тілом перед усіма.

139 Я замовкаю. Знаю, – темна мова,

Та скоро вже дбанням співгородян

З’ясуєш значення цього ти слова.

142 Цим вчинком він собі полегшив стан».

ПІСНЯ ДВАНАДЦЯТА

1 Неначе два бики в ярмі одному,

З обтяженою тінню ми були,

І вчитель мій не бачив зла у тому.

4 Коли ж гукнув: «Тепер вперед пішли,

Бо тут потрібно, щоб весло й вітрило

Не зупиняючись човна вели», —

7 То зараз випростав своє я тіло,

Як слід робить, коли рушаєш ти,

А лихо ще думки твої обсіло.

10 Я, мріючи дістатися мети,

За любим вчителем пішов охоче,

І дуже легко стало так іти,

13 Коли він мовив: «Опусти-но очі,

Бо не завадить знати до пуття,

Дорогу тим, хто збочити не хоче».

16 На згад про тих, хто зник без вороття,

В церквах лежать надгробком їх подоби,

Які були вони ще за життя,

19 Й доводять до плачу з журби й шаноби:

Нерідко колють спомини жалом

Чутливе серце, сповнене жалоби.

22 Отак і тут дорога вся цілком

Від муру аж до самої безодні

Була в малюнках пензлем і пером.

25 Впізнав я отого, хто благородні

Над всі створіння риси мав і, мить

Просяявши, в глибини впав холодні:

28 Впізнав я Бріарея, що лежить,

Жорстоко вдарений стрілою з неба,

Й морозом смертним все навкруг темнить;

31 Впізнав також Палладу, Марса й Феба,

Що прозирають, збройні ще, з отцем

В порубаних гігантах млу Ереба;

34 Впізнав Немврода, що з сумним лицем

Глядить на сеннаарців гордовитих

Під вежею з нескінченим вінцем;

37 Тебе, Ніобо, й жах в твоїх залитих

Слізьми очах впізнав я на шляху

Поміж семи й семи дітей забитих;

40 Тебе, Сауле, й смерть твою лиху

Од власного меча на тій вершині

Гелвуї, що навік лишив суху;

43 Тебе, дурна Арахно, в павутині,

Яку зіткала ти сама собі,

Уже півпавуком, в тужній одміні;

46 Тебе, о Ровоаме, в боротьбі

З підданцями: тікаєш в колісниці,

А стріли царські не страшні юрбі;

49 Ще образ був на бруку, мов на криці,

Як матері помстився Алкмеон

За всі її нові прикраси ниці:

52 Ще образ був, як в храмі, між колон,

Сеннахеріб, кривавлячи порфіру,

Синами вбитий, впав на власний трон;

55 Ще образ був, з яким тріумфом Кіру

Гукнула Тамірі звитяжно й зло:

«Жадав ти крові – тож хлебчи надміру!», —

58 Ще образ був, як врозтіч утекло

Все ассірійське військо по долинах,

Як Олоферна тіло полягло.

61 Впізнав я Трою в попелі й руїнах…

О Іліоне! Твій гіркий кінець

Зображено в страхаючих картинах.

64 Та хто ж пера та пензля був знавець,

Який фігури з тінню зладив строго

Й разюче для умів і для сердець?

67 Мрець вигляд мав мерця, живий – живого.

Ніхто б не міг у дійсність прозирнуть,

Як я, що зору не підвів свойого.

70 Тож діти Євині хай кирпу гнуть,

Хай задаються,