Сергій Фішер - Фаустина, Сергій Фішер

Частина 20

Наступні дні в СІЗО злилися для Єви в один нескінченний кошмар. Постійний шум, відсутність приватності, грубість охоронців, ворожість інших ув'язнених — все це створювало атмосферу напруги і страху. Але найгіршим було відчуття безпорадності. Вона, яка звикла контролювати ситуацію, тепер була повністю в руках системи.

На третій день її викликали до кімнати для зустрічей з адвокатами. Там на неї чекав чоловік середніх років у дорогому костюмі.

— Максим Ігорович Дерев'янко, — представився він, коли Єва сіла навпроти. — Я ваш новий адвокат.

— Звідки ви? — запитала Єва, вивчаючи його. — Я не викликала вас.

— Мене найняли через посередника, — відповів Дерев'янко. — Хтось, хто бажає залишитися анонімним, але явно зацікавлений у вашій справі.

Єва напружилася. Анонімний наймач? Хто б це міг бути? Олексій? Але навіщо йому допомагати їй тепер?

— І на чию користь ви працюєте? — обережно запитала вона.

— На вашу, звісно, — Дерев'янко розклав на столі папери. — Моє завдання — забезпечити вам найкращий можливий захист. І чесно кажучи, вам він дуже потрібен. Звинувачення серйозні, докази вагомі.

Він розгорнув папку із матеріалами справи.

— Давайте не будемо витрачати час. Я ознайомився з матеріалами, переглянув докази. Ситуація складна, але не безнадійна. Є певні процедурні порушення, на яких ми можемо зіграти. Але мені потрібна ваша допомога. Мені потрібно знати правду.

Єва подивилася на нього. В очах адвоката не було осуду, тільки професійний інтерес. Але чи могла вона йому довіряти? Чи могла вона комусь довіряти зараз?

— Я не вбивала Наталію, — сказала вона, вирішивши почати з часткової правди. — Я знайшла її тіло у своїй квартирі, злякалася і втекла. Тому що знала, що підозра впаде на мене.

Дерев'янко дивився на неї, не виказуючи ні віри, ні недовіри.

— А інші? Максим Петренко? Марина Ковтун?

Єва відвела погляд.

— Я не хочу говорити про це зараз.

— Добре, — кивнув адвокат. — Але рано чи пізно нам доведеться обговорити все. Щоб побудувати захист, я маю знати, з чим ми маємо справу.

Він закрив папку.

— Завтра попереднє слухання. Там прокурор представить обвинувачення, і суддя вирішить, чи достатньо доказів для суду. Я буду стверджувати, що докази непрямі, що поліція поспішила з висновками. Але, чесно кажучи, шанси, що вас відпустять під заставу, мінімальні.

Він подивився на Єву з певним співчуттям.

— Підготуйтеся до того, що перебування тут затягнеться. Суд може початися не раніше, ніж через кілька місяців.

Єва кивнула, відчуваючи, як холодний жах огортає серце. Кілька місяців тут, у цьому пеклі? Але яка альтернатива? Зізнатися у всьому і отримати довічне ув'язнення?

— Я розумію, — сказала вона тихо. — Що ще мені потрібно знати про завтрашнє слухання?

— Будьте спокійною, відповідайте лише на прямі запитання. Не виявляйте емоцій — ні гніву, ні страху. І дозвольте мені говорити за вас.

Дерев'янко зібрав папери.

— У нас мало часу, але я зроблю все можливе. На вашому боці гроші і хороший адвокат — це вже щось.

Він підвівся.

— До завтра, пані Мельник. Спробуйте відпочити.

Коли охоронець відвів Єву назад до камери, вона відчувала дивне заціпеніння. Наближалася розв'язка, але вона не могла зрозуміти, яка саме. Суд? В'язниця? Чи щось інше, про що вона навіть не здогадувалася?

У камері Рита гортала черговий журнал.

— Як пройшло з адвокатом? — запитала вона, не відриваючись від читання.

— Нормально, — коротко відповіла Єва, сідаючи на ліжко.

— Він хороший? Платний?

— Так.

— Пощастило, — Рита нарешті підняла погляд. — У мене був державний захисник. Нікчема. Дав мені п'ять років за крадіжку, яку я навіть не вчиняла.

Єва не відповіла. Вона лягла, закривши очі. Голова боліла, думки крутилися як скажені. Завтра. Завтра все почнеться по-справжньому.

Вона не пам'ятала, як заснула. Але сон був неспокійним, повним кошмарів. Їй снилося, що вона все ще на волі, все ще полює. Але тепер здобич була іншою. Тепер вона бачила себе, як переслідує саму себе — молодшу, наївнішу, ту Єву, якою вона була до угоди з Олексієм. І коли вона врешті наздогнала себе, то побачила в очах жертви не страх, а... жаль. Жаль до тієї, якою вона стала.

Єва прокинулася в холодному поту. В камері було темно, тільки тьмяне нічне світло пробивалося крізь маленьке вікно у дверях. Рита спала, тихо похропуючи.

І тоді Єва побачила її знову. Порцелянову ляльку. Цього разу вона сиділа на столі, дивлячись прямо на неї своїми скляними очима. Але тепер плями крові на сукні було більше — вони покривали майже всю білу тканину.

— Ні, — прошепотіла Єва, відсуваючись до стіни. — Ні, це не по-справжньому. Це галюцинація.

Вона заплющила очі, потім знову розплющила. Лялька нікуди не зникла. Навпаки, здавалося, вона стала ближче.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍