Сергій Фішер - Фаустина, Сергій Фішер

Рита подивилася на неї з новим інтересом.

— Серйозно? Не схожа ти на вбивцю.

— Зовнішність оманлива, — тихо відповіла Єва, сідаючи на вільне ліжко.

Рита розсміялася.

— Це точно. Ну, добре, що ти не якась наркоманка чи крадійка. З убивцями спокійніше — ви зазвичай більш врівноважені.

Єва не відповіла. Вона лягла на ліжко, повернувшись обличчям до стіни. Хотілося плакати, але сліз не було. Тільки порожнеча і втома.

Вона лежала так довго, слухаючи звуки СІЗО — розмови, крики, гуркіт дверей. В голові крутилися думки — про Наталію, Марину, Максима. Про тих, кого вона вбила. Про тих, хто тепер обвинувачував її.

І про Олексія. Про його обіцянки, його допомогу, його зраду. Він дав їй силу, владу, а потім забрав усе. І тепер спостерігав, як вона страждає.

Раптом Єва відчула присутність. Вона повільно повернулася і завмерла. В кутку камери, на підлозі, сиділа порцелянова лялька. Та сама, з кривавим відбитком руки на білій сукні. Скляні очі дивилися прямо на неї.

Єва різко сіла, серце шалено калатало.

— Щось не так? — запитала Рита, помітивши її реакцію.

Єва подивилася на неї, потім знову на куток. Ляльки не було. Тільки тінь від ліжка, яка в тьмяному світлі камери нагадувала сидячу фігуру.

— Ні, — відповіла вона, намагаючись опанувати себе. — Нічого. Мені просто... здалося.

Рита знизала плечима і повернулася до свого журналу.

Єва знову лягла, закривши очі. Вона знала, що це не просто здалося. Вона бачила ляльку. І знала, хто її послав.

— Не зараз, — прошепотіла вона беззвучно. — Будь ласка, не зараз.

Але вона знала, що її благання не будуть почуті. Гра ще не закінчилася. Вона просто перейшла на новий рівень. І правила цього рівня були ще жорстокішими, ніж раніше.