Халед Хоссейні - Ловець повітряних зміїв

— Ти ж знаєш, що після вашого від’їзду я мешкав у будинку твого батька?

— Так.

— Та я не весь час був сам. Зі мною жив Гассан.

— Гассан? — перепитав я. Коли я востаннє вимовляв його ім’я? Давні гострі шипи провини вп’ялися в мене, ніби, промовивши ім’я, я зруйнував закляття, вивільнив їх, щоб вони знову мене мучили. Повітря в маленькій квартирі Рахіма-хана раптом стало надто густим, надто гарячим, надто насиченим вуличними запахами.

— Я подумував написати тобі раніше й розповісти, але не був певен, чи захочеш ти знати. Я помилявся?

Ні — правда. Так — брехня. Я вибрав щось середнє:

— Не знаю.

Рахім-хан викашляв у хустинку ще один кривавий згусток. Коли він нахилився, щоб сплюнути, я помітив у нього на голові виразки з медовою кіркою.

— Я покликав тебе, бо хочу про дещо попросити. Попрошу тебе щось для мене зробити. Але спершу розповім про Гассана. Розумієш?

— Так, — пробурмотів я.

— Хочу розповісти тобі про нього. Хочу розповісти тобі все. Ти слухатимеш?

Я кивнув.

Тоді Рахім-хан відсьорбнув чаю. Притулився головою до стіни і почав говорити.

Розділ шістнадцятий

— У мене було багато причин 1986-го поїхати в Хазараджат і відшукати Гассана. Проте найвагомішою, хай простить мені Аллах, була самотність. На той час більшість моїх друзів і родичів або загинула, або виїхала з країни в Пакистан чи Іран. Тепер я мало кого знав у Кабулі — місті, де прожив ціле життя. Усі розлетілися. Прогулюючись районом Карт-е-Парван — там, де раніше було повно торговців динями, пригадуєш те місце? — я нікого не впізнавав. Ні з ким було привітатися, ні з ким сісти й випити чаю, ні з ким поділитися історіями, самі лише російські солдати патрулювали вулиці. Тож потроху я перестав виходити в місто. Дні мої минали в будинку твого батька, нагорі, у кабінеті — я читав старі книжки твоєї матері, слухав новини, дивився комуністичну пропаганду по телевізору. Потім виконував намаз, готував щось, їв, ще трохи читав, знову молився і йшов спати. Вранці вставав, молився — і все повторювалося по колу.

Через артрит мені ставало дедалі важче давати лад будинку. Коліна й спина постійно боліли — прокинувшись уранці я щонайменше годину мусив розробляти суглоби, особливо взимку. А так не хотілося, щоб дім твого батька запустів; нам усім завжди було добре в тому домі, Аміре-джан, стільки приємних спогадів залишилося. Не годилося його занедбувати — твій батько сам спроектував будинок, він стільки для нього означав, і до того ж я пообіцяв йому дбати про оселю, коли ви поїхали в Пакистан. І от був будинок, і був я, і... я робив усе, що міг. Намагався поливати дерева щокілька днів, підстригати газон, доглядати за квітами, лагодити все, що треба, але вже й тоді я був аж ніяк не юнаком.

Проте я все-таки давав усьому тому раду. Принаймні певний час. Та коли до мене дійшла звістка про смерть твого батька... вперше я відчув страхітливу самотність у тому будинку. І нестерпну порожнечу.

Отож одного дня я заправив «б’юїк» і рушив у Хазараджат. Пригадую, після звільнення Алі твій батько казав мені, що вони з Гассаном оселилися в невеличкому селі одразу за Баміяном. Здається, там жив двоюрідний брат Алі. Я поняття не мав, чи застану в тому селі Гассана, чи хто-небудь там знатиме про нього або бодай його перебування. Минуло ж бо десять років, відколи Алі та Гассан залишили дім твого батька. У 1986-му Гассан уже мав бути дорослим — двадцять два чи двадцять три роки. Якщо, звісно, вцілів — шураві, хай вони зогниють у пеклі за те, що заподіяли нашій ватан, перебили чимало юнаків.

Проте з Божою милістю я таки знайшов Гассана. Та й шукав зовсім недовго — довелося трохи порозпитувати в Баміяні, й мені показали, де його село. Не можу згадати, як воно називалося та чи мало назву взагалі. Але пам’ятаю, що був тоді палючий літній день, я їхав угору борознистою ґрунтовою дорогою, обабіч якої були самі лиш обпечені сонцем кущі, покручені голі стовбури дерев і суха трава кольору вицвілої соломи. Я проминув здохлого віслюка, що гнив на узбіччі. А тоді повернув за ріг і просто посеред тієї пустельної землі побачив кілька саманних будинків, за якими простягалося безкрає небо і гори, схожі на пощерблені зуби.

У Баміяні мені сказали, що я легко його знайду — Гассан жив у єдиному на все село будинку з огородженим садом. Глиняна стіна, невисока й подірявлена, оточувала крихітний будиночок, не набагато більший, ніж їхня з Алі славетна хижка. Надворі гралися босі діти: ганяли палкою обшарпаний тенісний м’яч. Витріщилися на мене, коли я загальмував і заглушив мотор. Потім я постукав у дерев’яну браму та ступив на подвір’я, де були тільки латка вичахлої полуниці й сухе лимонне дерево. У кутку подвір’я в тіні акації стояв тандир, а поряд із ним сидів навприсядки чоловік. Він клав тісто на велику дерев’яну лопатку і приліплював його на стінки тандира. Побачив мене — і впустив тісто. Я ледве стримав його, коли він кинувся цілувати мені руки.

«Дай хоч гляну на тебе», — сказав я.

Гассан відступив. Він був такий високий — я став навшпиньки, але все одно дотягнувся тільки до підборіддя. Баміянське сонце обпалило його шкіру та зробило її на кілька відтінків темнішою, ніж я пам’ятав, а ще йому бракувало кількох передніх зубів. На підборідді росла рідка щетина. А в усьому іншому Гассан не змінився — мав ті самі вузькі зелені очі, шрам понад верхньою губою, те саме кругле обличчя, привітну усмішку. Ти впізнав би його, Аміре-джан. Я впевнений.

Ми зайшли в дім. У кутку кімнати вишивала шаль молода світлошкіра хазарейка. Вона була вагітна.

«Це — моя дружина, Рахіме-хан, — гордо сказав Гассан. — Її звуть Фарзана-джан».

Жінка була сором’язлива, говорила ввічливо і дуже тихо, мало не пошепки. Не підвела своїх красивих карих очей, щоб відповісти на мій погляд. Але як вона дивилася на Гассана — її погляд возвеличував чоловіка, мов трон у палаці Арґ.

«Скоро чекаєте дитину?» — запитав я, коли ми розмістилися в саманній кімнаті. У ній не було нічого, крім потріпаного килимка, кількох тарілок, пари матраців і ліхтаря.

«Іншалпа, цієї зими, — відповів Гассан. — Молюся, щоб народився хлопчик — нащадок батькового