Bella Isfrella - Милосник, Bella Isfrella

Здавалося, я вловила навіть тінь його хвоста, що ворушився позаду нього, хоча він все ще стояв на двох ногах. Це не був той Стефон, якого я знала. Його постать нагадувала чудовисько зі старовинних легенд, зі сторінок книг, де істоти полюють в лісах, і як людина, й водночас не людина. Зі шкіри і землі виростав древній дух, неначе Лісовик, але жахливіший. Чи це лише галюцинація, чи насправді мій світ почав руйнуватися навколо мене?

— Маланка! Маланка! — раптом хухи почали кружляти навколо мене, їх голоси, наче дзвінкі переспіви, викрикували моє ім’я, залишаючись видимими лише для мене.

— Що відбувається? — тихо запитала я, намагаючись зрозуміти, що коїться навколо.

— Маланко! — прозвучав знайомий голос Стефона, без жодного натяку на те, що переді мною щойно була зовсім дика істота. — Тобі краще піти додому та відпочити.

— Маланка бачила істинне обличчя істоти! — пищали хухи, танцюючи навколо моїх ніг, їх крихітні лапки били по землі, немов струни на флейті. Вони виглядали такими безтурботними, але їх слова несли в собі глибокий підтекст, що мене знову злякав.

— Що це означає? — запитала я, зціпивши зуби, намагаючись не видавати свого внутрішнього хвилювання.

— Що тобі треба відпочити, — відповів Стефон, спокійно та монотонно, адже він не чув та не бачив маленьких істот, що крутились навколо та пищали не людським голосом. 

— Я їх питаю! — різко вказала я на пухнастих істот, що не відступали від мене, наче охоронці, сплітаючись навколо моїх ніг.

— Ну так, звісно, — поглянув на мене Стефон, його погляд був підозрілим та недовірливим.

— Кожен, хто торкнеться хух, виявить своє істинне обличчя, те, ким він є насправді, — пропищали маленькі істоти, і їх голоси звучали, як забуті заклинання старих часів, що мали силу пробуджувати істинні суть.

— Істинне обличчя? — перепитала я, і мій вразливий погляд знову впав на Стефона.

— Попереджай тільки, — тихо промовив він, і в його голосі з’явилась якась невиразна напруга. — Ти зараз розмовляєш зі мною, чи ще з тими, кого я не можу бачити?

Я мовчала, мимоволі намагаючись збагнути, чи справді я дивлюсь на нього, чи це лише якийсь обман. Його обличчя було таким звичним, навіть занадто звичним, і мої сумніви ще більше заплутували мене. Може, це справді все примарилось?

— Чому ти так дивишся на мене? — запитав він, і його голос став м’якішим, поблажливішим.

— Скажи, а як ти виглядаєш, коли міняєш облік? — я відчула, як у моєму серці забилось щось важке, і вже не могла стримати себе.

Стефон миттєво змінився, прийнявши звичний облік. Його вираз став серйозним і тихим.

— Навіщо тобі це? — промовив він, і його слова несли в собі незрозуміле відлуння, мов таємниці, що не повинні бути розгадані.

Я озирнулася навколо, вдивляючись у прохожих, що йшли вулицею, але ніщо не вказувало на те, що ще хтось, крім мене, бачив те, що щойно сталося. Облік вовкулаки зник, ніби його й не було, залишивши по собі лише тремтіння у повітрі та відлуння моїх думок.