Bella Isfrella - Милосник, Bella Isfrella

9 Розділ

Я ховалася за високою стінкою фонтану, визираючи з неї зовсім трохи. Моя коротка перерва під час зміни перетворилася на якусь містичну загадку. Я дожовувала булку, яку вдалося схопити на кухні в таверні. Моя голова, наче забита піском, ще не могла привести себе до ладу після того, що сталося, але я все ж планувала прогулятися неподалік, щоб трохи відновити внутрішню рівновагу. Та з кожним кроком на моїх плечах ставало все важче — дивні відчуття не відпускали. Здавалося, що хтось невидимий слідкує за мною.

Розуміючи, що це може бути просто параноя, викликана зустріччю з Блудом, я спробувала відкинути ці думки. Але як тільки знову ступила на вулицю, усвідомлення цих відчуттів стало навіть сильнішим. І раптом мені на очі дещо потрапило і все стало ясним — це не була параноя.

Я пригнулася, швидко сховавши голову за фонтаном. Тут я ховалась останні п’ять хвилин. Кілька пухнастих звірят озирнулися в мою сторону. Вони були абсолютно дивними — маленькі, з надзвичайно яскравими очима, на кшталт лисенят чи ляльок, але в їхніх рухах було щось не від світу цього. Вони бігали по вулиці, дерлися на перехожих, забирали дрібні речі, ягоди з лавок — усе, що могли схопити. А дивним було те, що крім мене, їх не бачив ніхто.

Я знову висунулась з — за стінки фонтану, намагаючись зацікавлено поглянути на це диво. І тоді одне з цих створінь опинилося переді мною. Я ледь встигла відсахнутися від несподіваного наближення і втратила рівновагу, впавши на сідниці, розвалившись на землі, мов дитина.

Перехожі, які проходили поруч, поглядали на мене з недовірою, потім обмінювались між собою здивованими поглядами, але далі йшли, наче не звертали уваги. "Ще одна дивна, незрозуміла", — думки сновигали у їхніх головах, і я була переконана, що саме так вони собі пояснювали мою поведінку.

Я відповзла подалі, поволі підвелась, не зводячи погляду з маленьких, блискучих оченят. Рука машинально обтрусила довгу спідницю від пилу, але внутрішня тривога не полишала мене.

— Гей, ти чого тут падаєш? — раптом різко прозвучав голос позаду, і мене вхопили за плече.

Немов блискавка вдарила в мене — я сіпнулась і обернулась, ледь встигаючи зрозуміти, що це був Стефон.

— Ти що така перелякана? — запитав він, поглядаючи на мене з виразом справжнього занепокоєння.

Я не відповіла, лише схвильовано вказала на маленьку дивакувату звірину перед собою, до якої приєднались ще двоє подібних. Всі вони змінили колір, адаптувавшись під сірий фон фонтану, і тепер майже зливалися з навколишнім середовищем.

— Ти їх бачиш? — на моєму обличчі була паніка, пальцем я показала на пухнастих звірят, що знову почали рухатись у напрямку до нас.

— Я за тебе хвилююсь, — Стефон опустив мою руку і обернувся, ніби шукаючи щось чи когось, що могло б привернути небажану увагу. Його обличчя було напружене, і він не відривав погляду від навколишньої ситуації.

Я нервово втупилася в його обличчя. Його захист і турбота мали якийсь спокійний ефект на мене, але дивне відчуття того, що щось не так, не полишало.

— Ти не бачиш, так!? — я подивилася на нього з розчаруванням, мої слова звучали практично як звинувачення. — Але вони тут!

— Добре, опиши, хто вони? — Стефон виглядав збентеженим, намагаючись заспокоїти мене, але не міг зрозуміти, що саме відбувається.

— Маленькі пухнасті звіріни. Їхні очі ще дуже нагадують твої, коли ми вперше зустрілися, — я намагалась пояснити, хоч сама вже почала сумніватися в тому, що бачу.

Істоти зупинились неподалік, їхні маленькі, уважні оченята були приклеєні до мене, вони не зводили погляду, спостерігаючи за кожним моїм рухом.

— Я не чув ні про що подібне, —зауважив він зневірено, і його голос звучав таким же заплутаним, як і мої думки.

Раптом одна з трьох звірин просипіла:

— Він не бачить нас.

— Ой, — я вирячила очі на них, приголомшена. — Ви... розмовляєте?

Перевела погляд на Стефона, вже не впевнена, чи не сходжу з розуму. Чи це мені здається, чи вони справді говорять?

— Ми втекли від розлюченого Лісовика і повернемося до лісу, коли він заспокоїться, — пропищав другий, його голос звучав майже дитячим, але наповнений страхом.

— Ми хухи, — додав третій, підстрибнувши прямо до моїх ніг. Я відсахнулась, відчуваючи, як серце почало битися швидше. Слова про Лісовика, змусили мене напружитись ще більше. Адже згадка про нього означала, що ці милі істоти можуть бути не такими безпечними, як здаються.

— Що відбувається, Маланко? — Стефон запитав, відчуваючи моє знервування. Його голос став ще більш тривожним, коли він побачив, як я застигаю на місці, а погляд мій не відривається від порожнього місця, яким воно йому здавалось.

— Нічого, певно, я божеволію! — мовила я з усмішкою, що не доходила до очей, й у душі засівало відчуття холодної тривоги.

Хух, що стояв найближче, раптом зірвався в повітря, його маленьке тіло вибухнуло в бік і, розмахнувшись, замахнувся на мене.

— Я справжній! — запищало створіння.

 Я спіймала мить і миттєво відступила вбік, а він, не втримавши рівноваги, з усією силою влетів у ноги Стефона.

— Що? Де? Хто це був? — вигукнув Стефон, спантеличено озираючись навколо, його погляд був такий збентежений, наче він тільки—но прокинувся з важкого сну.

А в моїх очах раптом замість Стефона з’явилась дивовижна до химерності картина: на кілька секунд переді мною стояла істота, що більше нагадувала напівлюдину, напіввовка. Я застигла, стримуючи своє серце, що вирвалось із грудей, і відчайдушно прагнула не подати жодного звуку. Його обличчя було покрите густою шерстю, а очі палали, немов багряний місяць у нічному небі, що наливав світлом темні ліси. Його ікла виривались із уст, гострі й загрозливі, а з пальців стирчали довгі, мов заіржавілі, кігті, готові пробити все на своєму шляху. Його ніч був неприродно видовженим, та зовсім не нагадував людський, більше собачий.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍