Ілля Вінницький - Сліпий ліс, Ілля Вінницький

Якийсь час усе було чудово, просто прекрасно. Справи велися, злочинців судили, більшість із них були з інших літаючих держав, які пришвартовувалися до нас або ми до них для ведення державних чи торгових справ.

— Що, є й інші міста? — запитав Лесик.

— Ви, дрібні, вам не зрозуміти простих речей. Я колись чула, що ви кидаєтеся втечею або молитеся, як тільки наші міста стикаються, супроводжуючи це все розрядами блискавок і гуркотом. Ви, звичайно, цього нічого не знаєте, міста приховані під хмарами розсіяної вологи, і при стикуванні вода падає на землю.

Але зараз не про це. У якийсь момент система права почала працювати некоректно, а потім взагалі все пішло на перекіс.

І Альс в один момент, не знайшовши, кого судити, почав підставляти спочатку приїжджих, а потім і мій народ. Почав підкидати фальшиві докази і підтасовувати факти.

Ми про це, звичайно, дізналися, але, як видно з мого положення, було вже пізно. До них було вже просто так не підступитися. Це було дуже давно, мабуть, весь мій народ засудили, і до вас добралися.

— Ось справи, — вислухавши, сказав Тарас. — Складно буде звідси вибратися.

— Ах ха ха! — розреготалася Талья.

— Я не розумію, у мене навіть в голові не вкладається, як ви сюди потрапили. Живих я не бачила вже дуже давно, ні, не так — я ніколи не бачила тут когось живого. А ви хочете ще звідси вибратися? Не буде такого! Навіть боги вам не допоможуть, боги давно нас покинули!

— Не знаю, як у вас справи з вашими богами, — почав говорити Тарас. — І в яких ви з ними стосунках, але нас боги не покинули, і я так думаю.

— Що всі люди — це боги, тільки нам потрібно до цього ще дорости своїми вчинками: комусь одного життя вистачить, щоб досягти цього рівня, комусь і сотні не вистачить. А буває й навпаки — людина робить злі вчинки, підлість, вбивства, зраду. І такими своїми діями поступово перетворюється на демона, і світлі боги відправляють їх у попелястий світ. І не для того, щоб вони там страждали, а для того, щоб вони, перебуваючи там, усвідомили свої дії і стали на бік добра.

Ну, є, звичайно, винятки. Є настільки люті й злі, що їх уже не врятувати. Якимось чином вони звідти вибираються, і тоді ми чуємо про темних або чорних богів. Принаймні, я в це вірю, — закінчив Тарас.

Видно було, як Талья піднялася на лікті і почала вдивлятися в своїх співрозмовників, виявляючи непідробний інтерес.

— Хто ти? Хто ти такий? У твоєму голосі немає брехні, і слова твої звучать, як промінь сонця, що з’явився після столітньої темряви. У твоїх словах є все! І скорбота, і надія, і світло, і пітьма. А головне — це те, що в них навіть я повірила, а мене неможливо обдурити.

— А, я ж не представився. Я — Тарас.

Після слів Тальї про те, що її неможливо обдурити, Тарас вирішив не додавати, що він правитель усіх землян. А раптом і справді неможливо обдурити? А він від усього серця вірив у те, що говорив їй, і не хотів перешкоджати цьому непотрібною брехнею.

— Я — Тарас, а цей хлопчина, що зі мною, — Лесик.

— Ах, не простий ти, Тарасе, і не простий з тобою Лесик. Не просте м’ясо. Хто ви такі, щоб нитку долі рвати і плести на свій лад? Вони за вами являться, вони вас знайдуть, вони сплетуть так, як має бути.

— Ти чого, стара? — гаркнув Тарас. — Ти в своїй голові, мабуть, всякого надумала. Не треба нас лякати. Ніхто за нами не явиться, бо ми ніяку долю не міняли. Ми прості люди, але опинилися в незвичайних місцях.

— Бачу, ти помреш! Вже скоро, — прохрипіла Талья.

— Ну, що ти там везеш — це суто твоя справа. Не хочу тобі нагадувати і засмучувати, але, схоже, ти своє королівство проґавила, ось у темниці сидиш. Багато часу знадобилося, щоб це під носом розгледіти. А до нас ти яке маєш діло? Твоє бачення ти собі розглядай, щоб не нудьгувати, — грубо відповів Тарас.

Талья завила незрозумілим криком. Спочатку було чути задушливий крик, потім нічого не було чути, але вона корчилася в істериці, і повітря помітно тремтіло.

— Ти мене не нахиляй до своєї життя, дрібна мошко! Я — правителька цих земель, а ти — просто м’ясо для мого обіду! — у люті прокричала вона.

— Мошка, значить? Ну побачиш, навіть найдрібніша мошка може будь-якому чудовиську життя зіпсувати, якщо в око потрапить. Ти в такому ж підземеллі, як і ми. Але ми тут пару годин, а ти тут, мабуть, цілу вічність.

На це Талья вже нічого не відповіла, а тихо щось собі наспівувала.

— Ех, такого співрозмовника втратили. Могла б ще багато чого розповісти про своє місто і про ці машини, — сказав Тарас.

Але тут несподівано заговорив Лесик:
— Вона не допоможе в нашій ситуації, і навряд чи хтось допоможе. Хоч вона і правителька, але все ж колишня, і від неї мало толку. Сидить тут цілу вічність, мабуть, і зовсім з’їхала з глузду, провівши стільки часу в цій темниці.

Так вони провели ще приблизно півдня, а може, і півночі. Ніхто не спав, сиділи і кожен думав про своє. Тарас згадував своє мирне життя в Пеньківці, знайомство і спілкування з Євдокією, матір’ю Лесика. Це були його найяскравіші спогади, які він міг знайти в собі.

Лесик сидів, розмірковуючи над тим, як його життя змінилося за такий короткий час. Про той сон, у якому він перебував, і те, як він вибрався з нього.