Ілля Вінницький - Сліпий ліс, Ілля Вінницький

— Мабуть, мені не судилося знайти сестру, — тихо сказав Лесик. — Тут і закінчиться мій шлях.

Тарас суворо подивився на Лесика, хотів гаркнути на нього: «Достав ти зі своєю сестрою, ось куди вона нас завела!» — але стримав себе і тихо, по-батьківськи сказав:
— Не для того я тебе стільки разів рятував, а може, це ти мене врятував. І зараз я лише живий тому, що ти поруч. Я ж тобі вже говорив, чи ти все у сні забув?

Лесик з подивом і надією дивився на Тараса.

— Тебе ж смерть, мабуть, уникає, навіть на двадцять кроків не хоче підходити. Поруч з тобою я в безпеці, а ти тим паче.

І Тарас почав тихо сміятися сам із себе.

Лесик не образився, теж посміхнувся і подумав:
— Хай навіть так, але не хочеться тут померти і не побачити її.

— Я точно знаю, що ти існуєш, і я всім серцем сподіваюся, що ти жива.

— Що ж ми будемо робити?

У цей час Матвій із мішком за плечима шукав темницю, де сиділи Лесик з Тарасом. Пробігаючи порожні кімнати одну за одною, він ламався, як поранений лось, і кликав Тараса:
— Тарасе! Тарасе! Їхня неладдя, куди вони їх повели? Не знаю, чи це моя удача, чи вони задумали якусь гру, але краще в ній грати не самотужки. Тарасе!

І все ж Матвій відчув знайомий запах і знайшов потрібні двері, побіг до темниці, де сиділи хлопці.

Чути було шум кроків. Тарас і Лесик напружилися.

— Хлопці, ви тут! Я вас уже замучився шукати. Тут стільки різних кімнат, що заблукати — раз плюнути.

Лесик і Тарас дивилися на Матвія, не розуміючи, як він сюди потрапив і що взагалі відбувається.

— Ти їх переміг? — наївно запитав Лесик.

— Цих крилатих? Ні, звичайно. Вони просто кудись пішли, а мене, схоже, і не помічали. Після того, як вас повели, а мене ні, я так і стояв нерухомо, як мені здавалося, цілу годину, але ніхто про мене не згадав. Потім я вдихнув повітря і нікого з них не відчув поруч. Це дало мені якусь впевненість, і я почав діяти. Зайшов за ширму, куди Альс бігав, і там на столі виявилася купа речей, переважно зброї. І з самого краю були наші речі. Ось вони.

Матвій розгорнув мішок і передав через ґрати Лесикові його кривий меч.

— Ну, я тут ще набрав цікавих речей, взяв усе, що зміг понести. Ось, тримай, сокиру. На вигляд крута, точно не з наших місць.

Він передав через ґрати золотисту сокиру з білим лезом Тарасу.

— Ого, на вигляд крута. Напевно, належала якомусь великому воїну. Зараз ці ґрати вмить перестануть існувати.

Тарас взяв золотисту сокиру з рук Матвія, посміхнувся йому і з сильним розмахом ударив по ґратах!

Лунав дзвін, і метал розсипався, наче пелюстки ромашок, лише білі іскри розлетілися в усі боки. Тарас лежав із виряченими очима і занімілими руками. Буквально у нього в руках вибухнула його сокира.

 — Я це, такого раніше не бувало, я це... я своїх рук не відчуваю.
Щокований Тарас сидів на дупі і з обрубком сокири щось розповідав собі під ніс.

 — Вам ніколи не вибратися зі стін або ґрат цієї темниці. Вони зроблені ще до мого зачаття, їх робили самі боги.
Лунав крик із сусідньої камери, колись правительки цих самих стін і ґрат.

А хто це у вас там сидить? Чую, що сморід гидкий, тільки не міг зразу зрозуміти, звідки він йде. — запитав Матвій. Потім, все потім, зараз на це немає часу, — сказав Тарас і обернувся до Лесик. А ну, Лесик, спробуй своїм серпом махнути! — сказав Тарас.
Лесик, довго не думаючи, рубонув своїм вампіром по ґратах. Лунув глухий стук, ніби древком об заліко, і нічого — ґрати залишилися недоторканими, без єдиної подряпини. Але меч залишився цілим, без зазубрин, але став теплим.
За ним, на всяк випадок, махнув і Матвій своїм посохом — і знову нічого.
Після того, як вони спробували свою зброю, дух свободи, який з'явився, коли вони побачили Матвія, зник, і віра в те, що вони зможуть вибратися з темниці, теж.
Вони сиділи серед уламків і обломків різної зброї, мовчки опустивши голови. Тільки Тарас не втрачав віри і знову та знову діставав із мішка різну зброю та бив по ґратах. Матвій у цей час бігав по замку і шукав нову й нову зброю: пили, сокири. Руки гули, а в очах стояли блиски.
У крайньому мішку вже майже нічого не залишилося. Він сидів у купі уламків мечів, сокир і подібних до них речей. Майже всі вони були зроблені з якихось загадкових сплавів.
Він дістав, не дивлячись, з мішка те, що потрапило під руку. Це було щось дуже тоненьке. Хотів одразу відкинути, але щось його зупинило. Навіть здалося, що він почув тоненький голос. Це я.
Я допоможу. Напевно, вже зовсім дах поїхав від усього цього. А тільки подумати, коли я востаннє нормально спав. Мабуть, ще в Корчі, коли вона була селом. Зрозуміло, тут уже від побаченого й пережитого голова розумної людини точно не витримає, а мрійника й простого мисливця тим паче. Хлопці, ви чули? — тримаючи руку в мішку, запитав Тарас у хлопців.

—Що чули? — перепитали вони.

—Ех, шкода, думав, ще поживу, а тут, мабуть, уже з'їхав дахом, — сказав він сам собі.