Ілля Вінницький - Сліпий ліс, Ілля Вінницький

— Пписокестую, ваша честь! — Матвій говорив, дивлячись на порожню трибуну. — Суд тільки почався, і вина моїх підзахисних не доведена.

Далі відбулася вже знайома картина із заходом за туманну ширму.
— Протест прийнято. Обвинувач, ми знаходимося в залі верховного суду, а не на пласі. Прошу надалі враховувати цей факт, — сказав суддя, також відвівши голову в бік порожньої правої трибуни.

— Не знаю, що він задумав, але, схоже, зрозумів правила гри, — прошепотів Тарас Лесикові.

Після цього Альс багато разів входив і виходив із-за ширми в різних образах, а Матвій крутив ним, як гілкою на вітру, і думав, думав, що робити далі.

— Для подальшого слухання я прошу ввести до залу головного свідка — пана Булигкіна із країни північних гір за океаном.

У залі суду запанувала тиша. Суддя Альс, який стояв за суддівською трибуною, явно був розгублений. Він рухом руки покликав до себе крилатого велетня, і той кудись вийшов, як завжди, не видаючи жодного звуку.

— Такого свідка в залі суду на даний момент немає. Ми послали за ним нашого посланця, і він скоро буде тут. А поки підсудні відправляються до темниці до подальших розпоряджень.

Руки Лесика та Тараса миттєво звільнилися, і їх повів залишений велетень кудись із зали.

Матвій навіть якийсь час боявся поворухнутись, ніби після цього його хтось помітить і теж поведе до темниці. Але ні, на нього ніхто не звертав уваги. Він сам не очікував такого ефекту від своєї авантюри. Потрібно було щось придумати, хоча вже було трохи простіше — його не сприймали як полоненого, ніби вони забули, ким він був до того, як назвав себе захисником обвинувачених.

Лесика та Тараса завели в похмуре приміщення. Воно не було ні сирим, ні зітлілим, лише колір стін, переливаючись чорним із сірим, додавав атмосфери відчаю та смерті.

— Сподіваюся, він нас не зрадить, — сказав Лесик, сидячи на підлозі і спостерігаючи, як переливається смерть на стінах.

— Хто, Матвій? Та він відмінний хлопець. Поки ти спав, ми багато чого встигли пережити разом, і десь він встигав мені допомагати, і тебе він виходив, як міг. Це він мені сказав, що з тобою щось не так, коли ти був хворий. У будь-якому разі нам більше нема на кого покладатися.

— Голоси! Я чула голоси! Чи це знову в моїй голові... Ууу, як же ти мене вже достала! Уууу...

Тарас і Лесик завмерли, не промовивши ні слова, боячись навіть рухатись, щоб не створити галасу.

— Здорові були! — несподівано для себе сказав Лесик. — Ми не ваша голова, а ми тут у темниці сидимо. Нас сюди Альс посадив.

— Альс!!!! Хай він проклятий, Альс!

— Я відчуваю м’ясо! Як він ще може існувати?!

На якийсь час усе навколо вкрилося тошнотною тишею.

— Місцевого м’яса, мабуть, вже й не залишилося, коли він почав судити таких дрібних, як ви.

— Хто б говорив про дрібних, наче в одній темниці сидимо, але в різних камерах, — роздратовано сказав Тарас.

— Ти чого? — запитав Лесик.

— Дрібними вона нас називає, а сама якась баба.

— Ну, хто сидить, а хто лежить, і я тобі не якась баба!

І тут Лесик з Тарасом побачили, хто знаходиться у сусідній камері. Це була істота заввишки з десяток метрів, можливо, більше. Величезна, з сірою шкірою і трьома парами крил за спиною. Це все, що вони змогли розгледіти. Вона притискалася ногами до ґрат і упиралася головою у протилежну стіну.

— Вона гола. І така величезна, — з виряченими очима сказав Лесик.

— Хто куди, а лис до курей. Ти куди дивишся, дурню? Зараз не про це треба думати.

— Та я просто сказав, що побачив. Раптом вона заговорила.

— Я мати цього колись прекрасного міста. Я королева своєї країни. Я прародителька цілого народу, від якого, мабуть, вже нічого не залишилося. Мене звуть Талья.

— Дивно, що мені принесли ще живе м’ясо, та ще й говорюче.

— Ми не м’ясо! — вигукнув Лесик.

— Ні, ви м’ясо! Я так давно ні з ким не розмовляла. Ну, так і буде, з м’ясом поговорю. А то й справді недалеко до божевілля, правда?

І Талья заревіла диким реготом.

— Це я в усьому винувата. Я колись зробила помилку, яка як правительці коштувала мого королівства і всіх невинних доль моїх підданих. І, як я бачу, не тільки підданих. Вони добралися і до вас, точніше, до вашого народу.

Суддя Альс на чолі, і два його карателі. Не рахуючи обвинувача і захисника, він ще на моїх очах сам обвинувачував, сам судив і карав.

Вони не живі істоти, вони лише виглядають так, ніби живі. Вони — розумні машини, створені для того, щоб підтримувати порядок і карати за беззаконня. Альс — суддя, а два велетні, що завжди з ним... хм, так само ми їх називали. Вже не пам’ятаю, але це величезна сила, з якою не зміг би впоратися ніхто, навіть моя армія. Навіть вони полягли від рук цих механічних вбивць.

Так! Наші інженери запропонували таку альтернативу простої судової системи. Суддя — непідкупний, без емоцій, кати — сильні й лякаючі. Ніхто не міг їх подолати, як не можна подолати саму справедливість. Тоді я підтримала їх у цій справі, виділила ресурси на їхнє створення, у чому й була моя велика помилка, яка знищила всіх!