Axolotl - Скривавлена зоря, Axolotl

Глава 10. "Крок у пітьму"

Темрява.

Вона не просто оточувала, вона проникала всередину, заповнюючи кожну клітину тіла. Астрід відчула, як холодний вітер обіймає її шкіру, змушуючи серце калатати ще сильніше.

— Бальдре… — прошепотіла вона, але її голос прозвучав глухо, ніби звук поглинав сам простір.

— Я тут, — його рука стискала її пальці, і це було єдине, що утримувало її від паніки.

Світ навколо змінився. Вони більше не стояли на галявині. Небо було затягнуте густими чорними хмарами, крізь які час від часу проблискували дивні блакитні спалахи. Земля під ногами була сухою, потрісканою, мов після тисячолітньої посухи.

— Де ми? — Астрід озирнулася.

— У світі тіней, — сказав Бальдр тихо, його голос напружений.

Попереду, серед примарного серпанку, виднілися темні обриси руїн. Звідти долинало відлуння голосів — шепіт, що закликав, що нашіптував щось нерозбірливе.

— Локі має бути там, — сказав він, і вони рушили вперед.

Астрід відчула, як її серце гупає дедалі сильніше. Кожен крок здавався важчим, ніби невидима сила намагалася стримати їх.

— Це… дивне відчуття, — вона ледь переводила подих.

Бальдр кивнув.

— Тут завжди так.

Астрід подивилася на нього.

— Ти бував тут раніше?

Бальдр на мить замовк, перш ніж відповісти:

— Одного разу.

Її охопило занепокоєння.

— І як це закінчилося?

Він гірко всміхнувся.

— Я повернувся. Але не всі, хто сюди потрапляють, мають таку змогу.

Астрід відчула, як її спина холоне.

Вони підійшли ближче до руїн. Масивні кам’яні стіни здіймалися вгору, їхні поверхні вкривали стародавні символи, що ледве світилися блідо-синім світлом.

— Це нагадує старі храми, — прошепотіла вона.

— Бо це і є храм, — відповів Бальдр. — Місце, де тіні стають сильнішими.

Астрід зробила крок уперед, але в ту ж мить із темряви щось заворушилося.

Очі, що горіли примарним світлом, дивилися на них з-поміж руїн.

— Ми не самі, — прошепотіла вона.

Бальдр стиснув меч у руці.

— Нам треба поспішати.

Попереду був Локі.

Але чи встигнуть вони врятувати його до того, як тіні поглинуть їх самих?

Астрід відчула, як її серце завмирає, коли очі в темряві почали рухатися. Вони не належали одній істоті – їх було багато. Силуети, чорні, як ніч, рухалися поміж руїн, немов примарні тіні, що ожили.

— Це… що? — її голос затремтів.

— Вартові цього місця, — Бальдр міцніше стиснув її руку. — Вони не дадуть нам просто так забрати Локі.

Астрід нервово ковтнула.

— І що ми робимо?

Бальдр поглянув на неї.

— Головне — не зупинятися. Вони живляться страхом. Якщо ми покажемо слабкість…

Він не договорив.

Тіні почали рухатися швидше.

— Йдемо! — скомандував Бальдр.

Вони кинулися вперед, прямуючи до входу в руїни. Кам’яні стіни ставали все вищими, закриваючи небо. Символи на них світилися дедалі яскравіше, випромінюючи бліде світло.

Тіні змінили тактику. Вони більше не просто спостерігали.

Перша з них метнулася вперед, немов вітер, і Астрід ледве встигла відскочити.

— Бальдре! — крикнула вона.

Він уже відреагував – у його руках засвітився меч, виділяючи сріблясте світло, що змусило тіні відступити.

— Це ненадовго, — сказав він, не зводячи очей із ворогів.

— Локі… Він десь тут! — Астрід інстинктивно побігла вперед.

Вона не знала, звідки це відчуття, але воно було сильним.

Бальдр кинувся за нею.

Тіні знову рушили слідом.

Їх ставало все більше.

Двері руїн були попереду. Масивні, прикрашені ще більш загадковими символами.

— Відчиняй! — закричав Бальдр.

Астрід, не думаючи, торкнулася каменю.

Холод пройшов її тіло, але двері почали розходитися.

Із середини вирвався потік темряви.

А всередині, у самому серці пітьми, вона побачила силует.

Локі.

Він стояв, опустивши голову, ніби спав.

Але щось утримувало його на місці.

— Локі! — крикнула вона.

Він не реагував.

Тіні завили позаду.

Вони зробили свій вибір.

Тепер залишалося з’ясувати, чи був ще шанс урятувати Локі…

Астрід відчувала, як її тіло пронизує холод, коли вона зробила крок усередину. Темрява, що виривалася з-за дверей, здавалась живою, обвиваючи її ноги, зачіпаючи руки, ніби намагаючись затягнути в себе.

— Астрід, не заходь одна! — голос Бальдра звучав приглушено, мовби простір сам намагався заглушити його.

Але вона не могла зупинитися.

Локі стояв у центрі приміщення — велика зала з високими колонами, які губилися в пітьмі. В повітрі витав запах чогось древнього, ніби час тут застиг.

Він не рухався.

Його бліде обличчя було спокійним, але очі — закриті, а руки сплетені перед собою, ніби він перебував у глибокому трансі.

— Локі! — вона кинулася до нього, але різкий поштовх відкинув її назад.

Невидима сила збила її з ніг, і вона глухо вдарилася об кам’яну підлогу.

Бальдр одразу опинився поруч, піднімаючи її.

— Це пастка, — прошепотів він.

Астрід стиснула зуби.

— Ми не можемо залишити його тут!

Вона підняла голову, і в ту ж мить Локі розплющив очі.

Її охопив жах.

Його райдужки були чорними.

Темрява сочилася з них, мов рідина, що стікала по його обличчю.

— Локі? — її голос зірвався на шепіт.

Він не відповів. Його губи розтягнулися в повільній, майже примарній усмішці.

— Ви прийшли… — його голос був низьким, розкотистим, змішаним із чимось чужим.

Астрід відступила на крок, а Бальдр інстинктивно підняв меч.

— Що з тобою? — запитала вона.

Локі повільно підняв руку, і темрява з його долоні почала витікати, мов дим.

— Ви не повинні були приходити сюди… — його голос звучав майже відсторонено.

Бальдр стиснув щелепи.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍