Axolotl - Скривавлена зоря, Axolotl

— Локі?

— Хм. — Сігюн кивнула. — Зазвичай він не затримується так довго.

Бальдр підвівся.

— Піду його знайду.

Астрід теж встала.

— Я з тобою.

Він здивувався.

— Ти втомлена.

— І що? — Вона підняла підборіддя. — Не залишуся тут чекати.

Бальдр уважно на неї подивився, а потім кивнув.

— Гаразд.

Сігюн зітхнула.

— Не робіть дурниць.

— Та які в нас можуть бути дурниці? — Бальдр усміхнувся.

Але, виходячи у ніч, Астрід відчувала, що відповіді на це питання їм ще доведеться знайти.

Ніч була прохолодною, і вітер пронизував наскрізь, змушуючи Астрід щільніше загорнутися в свій плащ. Разом із Бальдром вони мовчки ступали нерівною стежкою, що вела до узлісся.

— Ти відчуваєш щось дивне? — пошепки спитала вона.

Бальдр на мить зупинився, ніби дослухаючись до тиші.

— Так.

Це його визнання змусило її серце стискатися.

— Локі має бути десь неподалік.

— Якщо він у біді, він би… — Бальдр замовк, і його обличчя стало напруженим.

Віддалений звук, схожий на шелест чиїхось кроків, змусив їх обох зупинитися.

— Це він? — прошепотіла Астрід.

Бальдр похитав головою.

В темряві щось рухалося.

Фігура, загорнута в довгий чорний плащ, стояла між деревами.

— Це той, кого ми бачили біля річки… — Астрід відчула, як її голос ледь чутний.

Бальдр інстинктивно став перед нею, прикриваючи собою.

— Хто ти? — голосно запитав він.

Фігура не відповіла.

Лише легкий вітер пронісся між гілками, і в ту ж мить незнайомець зробив крок вперед.

Астрід на мить здалося, що його очі виблискують у темряві.

— Ви шукаєте друга, — нарешті промовив він, і його голос лунав хрипло, ніби з іншого світу.

Астрід здригнулася.

— Ти знаєш, де Локі?

Фігура схилила голову.

— Можливо.

Бальдр стиснув кулаки.

— Де він?

Незнайомець мовчав кілька секунд, перш ніж промовити:

— Ідіть за мною.

І він зник у темряві.

Астрід затримала подих.

— Ми… ми справді підемо за ним?

Бальдр зітхнув.

— У нас немає вибору.

Астрід відчувала, як її серце калатає в грудях, коли вони ступили в темряву слідом за незнайомцем. Ліс навколо ставав дедалі густішим, і гілки дерев перепліталися так щільно, що світло місяця ледь проникало між ними.

— Щось не так, — прошепотіла вона.

— Так, — погодився Бальдр, але не зупинився.

Незнайомець ішов попереду, майже нечутно ступаючи по вологій землі. Його плащ ворушився від вітру, але обличчя залишалося прихованим.

— Куди ти нас ведеш? — запитав Бальдр, намагаючись не показати напругу в голосі.

— Туди, де ваш друг, — відповів той, не обертаючись.

Астрід здригнулася.

Вона не знала, чому, але в його голосі було щось… холодне.

Вони йшли ще кілька хвилин, поки не вийшли на невелику галявину. У центрі стояв кам’яний круг, старий, покритий мохом.

— Що це? — запитала вона.

Незнайомець повільно повернувся до них.

— Межа.

— Межа між чим і чим? — Бальдр нахмурився.

Чоловік простягнув руку, торкаючись одного з каменів.

— Між вашим світом… і світом тіней.

Астрід здригнулася.

— Локі там?

— Так.

Бальдр ступив уперед.

— Як нам його повернути?

Незнайомець уважно подивився на них.

— Вам доведеться перейти межу.

Астрід відчула, як її пальці стиснулися в кулак.

— А що буде, якщо ми підемо туди?

— Ви можете не повернутися.

Тиша нависла між ними.

Бальдр кинув швидкий погляд на неї.

— Ти не зобов’язана йти.

Астрід зітхнула.

— Якщо я не піду… хто тоді витягне вас звідти?

Незнайомець ледве помітно всміхнувся.

— Хоробрість — це добре. Але будьте обережні: тіні не люблять чужинців.

Бальдр простягнув їй руку.

— Разом?

Астрід міцно стиснула його долоню.

— Разом.

Вони зробили крок уперед — і темрява поглинула їх.