Axolotl - Скривавлена зоря, Axolotl

Глава 9. "Світло в темряві"

Світло розірвало темряву, мов лезо. Воно вибухнуло, заповнюючи простір між ними та загадковим незнайомцем, змушуючи його відступити на кілька кроків.

Астрід відчула, як її очі сльозяться від яскравого спалаху. Її пальці ще стискали кулон, що висів на шиї, і раптом вона зрозуміла—саме він став джерелом світла.

Бальдр відразу ж скористався моментом, потягнувши її вперед.

— Біжи!

Вона рвонулася вперед, відчуваючи, як її серце калатає в грудях. Позаду Локі кинувся в протилежний бік, відволікаючи незнайомця. Сігюн уже була на другому березі річки, махаючи їм рукою.

Але щось тримало Астрід.

Вона різко зупинилася.

Той чоловік…

Він стояв нерухомо, дозволяючи Локі відірватися від нього. Але навіть крізь пелену світла його очі не відривалися від неї.

Немов він бачив щось, що навіть вона ще не розуміла.

— Астрід!

Бальдр стиснув її зап’ястя, і цей дотик повернув її до реальності.

Вона знову побігла.

Коли вони ступили у воду, світло знову спалахнуло, і разом із ним темрява відступила.

Астрід озирнулася.

Фігура більше не була там.

Тільки вітер все ще шепотів у гілках, залишаючи відчуття, що це була лише перша зустріч.

 

На другому березі вони не зупинялися.

Йшли мовчки, швидко, не озираючись. Тільки коли ліс порідшав, а місячне світло почало пробиватися крізь гілки, Сігюн нарешті заговорила.

— Він тебе знав.

Астрід здригнулася.

— Що?

Сігюн уперла в неї погляд.

— Він не дивився ні на кого, окрім тебе.

Бальдр підійшов ближче.

— Це не просто так.

Астрід розгублено дивилася на них, намагаючись знайти відповідь, але в голові була плутанина.

Локі, який наздогнав їх, і йшов попереду, тільки фиркнув.

— Ну що ж, вітаю. У тебе новий шанувальник.

Астрід скривилася.

— Ти зараз серйозно?

Локі повернув голову, його очі блиснули в темряві.

— Мені цікаво, що ти такого зробила, що він тебе жадає.

Астрід закусила губу, відчуваючи, як її пальці мимоволі торкаються кулона.

— Я не знаю…

Бальдр дивився на неї уважно.

— Але скоро доведеться дізнатися.

В його голосі не було осуду—тільки турбота.

Астрід відчула, як її щось стискає всередині.

Вона не знала, чому, але поруч із ним цей страх відступав.

Ліс віддалявся, залишаючи після себе відчуття примарної присутності. Темрява більше не ворушилася серед гілок, не переслідувала їх, але ніхто не говорив уголос, що небезпека минула.

Вони йшли ще довго, поки не натрапили на старий покинутий будинок серед кам’янистих пагорбів. Сігюн уважно оглянула його й кивнула:

— Тут переночуємо.

Астрід була не проти—втома навалювалася на неї, як важке покривало.

Всередині було холодно, але Локі швидко розпалив невелике вогнище в каміні, а Бальдр розстелив свій плащ на підлозі.

— Сідай, — м’яко сказав він, торкаючись її плеча.

Астрід сіла, і лише тепер усвідомила, як сильно тремтить.

— Дай руки, — тихо промовив Бальдр.

Вона нерішуче простягнула їх, і він узяв її долоні у свої.

Його пальці були теплими, сильними.

— Це через світло, — припустив він, уважно дивлячись їй у очі.

Астрід повільно кивнула.

— Я… я не знала, що воно таке зробить.

— Але воно врятувало нас. — Він усміхнувся, і від цього усміху стало трохи легше дихати.

Локі, що сидів трохи далі, фиркнув.

— Ага, ще не вистачало, щоб вона виявилася якоюсь напівбогинею.

Сігюн кинула на нього попереджувальний погляд, але той уже встав і, потягнувшись, додав:

— Мені треба перевірити околиці. Без мене не помріть.

Астрід тільки зітхнула й відпустила Бальдрові руки.

— Локі такий Локі…

— Це так. — Бальдр теж усміхнувся, але потім його вираз став серйозним.

Він уважно подивився на неї.

— Як ти себе почуваєш?

Вона задумалася.

— Втомлена. Спантеличена.

— Але не боїшся.

Вона здивовано підняла погляд.

— Ні… не боюся.

Бальдр дивився на неї ще мить, а потім зітхнув.

— Я радий.

В його голосі було щось таке, від чого в її грудях защеміло.

Але Астрід не знала, що відповісти.

Тому просто сіла ближче до вогню, відчуваючи, як тепло повільно огортає її, і на мить дозволила собі розслабитися.

В цю ніч нічого не мало значення.

Тільки вогонь, його тепло та люди, що сиділи поруч.

Полум’я потріскувало в каміні, кидаючи на стіни мерехтливі тіні. Тиша у покинутій хатині була майже спокійною, якби не тягар невідомого, що нависав над ними.

Астрід, загорнувшись у плащ, сиділа ближче до вогню, дивлячись, як язики полум’я танцюють перед нею. Вона думала про події минулого вечора. Про загадкового незнайомця. Про світло, що вибухнуло з її кулона.

Бальдр мовчки спостерігав за нею.

— Думаєш про те, що сталося?

Астрід кивнула.

— Ти знаєш, що це було?

Бальдр трохи помовчав, ніби зважував слова.

— Ні, але я знаю, що це не просто випадковість.

Вона торкнулася кулона, що висів на шиї.

— Мені його подарувала бабуся, коли я була маленькою. Вона казала, що він захистить мене.

— І він це зробив.

Астрід зітхнула.

— Але як? Я звичайна людина. Я не маю сили.

Бальдр знову посерйознішав.

— У цьому світі немає "звичайних" людей, Астрід. Кожен має свою роль.

Вона здригнулася.

— І яка моя?

Бальдр подивився їй у очі.

— Це ми й маємо з’ясувати.

Вогонь потріскував, і на мить здавалося, що він шепоче.

Словами, яких Астрід не розуміла.

 

Сігюн сиділа осторонь, заглиблена в свої думки. Локі досі не повернувся, і це її напружувало.

— Він довго, — пробурмотіла вона, не дивлячись на Астрід і Бальдра.

Астрід підняла голову.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍