Євгеній Шульженко - Провалля 2, Євгеній Шульженко

​Дівчина відійшла від ґрат, торкнувшись своїх губ пальцями. Сльози потекли по щоках, лише побачила сумний вираз Макара.

​- Любі мої, - хрипким голосом мовила, - я так рада бачити вас. Я принесла трохи перекусити, поки мешканці будинку сплять. Будь ласка, поїжте.

​- Зранку ти наче хотіла нашої смерті? – запитав Арсеній сонним голосом, - щось я тебе не розумію, Ді.

​- Я поясню, - відповіла впевнено, не відводячи погляду від свого хлопця, - але радісного в моїй історії дуже мало.

​Діана підсунула тарілку з бутербродами та яблуками до отвору в ґратах. Передала пляшки з водою та деякий час мовчала, спостерігаючи за друзями. Компанія швидко накинулась на їжу, ковтаючи та ледь пережовуючи. Гостей цього будинку годували лише один раз на день, на сніданок. Сніданків існувало два. Номер один – стандартний, на кожен день. Номер два – святковий, останній. Шляхетно?

​- В нас мало часу, - почули тремтячий голос дівчини, - тому розповім все, що встигну. Як ви розумієте, цей будинок знаходиться не далеко від житлового комплексу «Мрія». Мені не відомо хто саме зробив тунель під землею, але ним я потрапила сюди, - помовчала, задумавшись, - певно ви прийшли сюди тим же шляхом. В будинку є єдиний господар, це Віктор, - показала пальцем вгору, - вдень він інспектор поліції, а по вечорах власник званих банкетів. На цих банкетах дуже відомі особи ласують екзотичними стравами, за які платять неймовірні гроші, - запнулась, не знаючи як продовжити, - ви опинились. Цьому підвалі як гості. Гості потрапляють на свято лише… - закрила долонями обличчя, відчуваючи, що не може вимовити більше жодного слова.

​- Гості потрапляють на свято лише їжею, - продовжив Макар хрипким голосом, - Ді, ми це зрозуміли.

​- Так, саме так, - дівчина заплакала, розтираючи щоки, - коли я сказала, що краще б ви померли в проваллі, я мала на увазі, що потрапивши сюди, ви не зможете вийти іншим шляхом, - впала на коліна, схопивши себе за волосся, - я не знаю, що мені зробити. Любі мої, я не знаю як цьому запобігти!

​- Це ж не ти влаштувала цей цирк, - коханий спробував відвернути Діану, хоча не міг навіть торкнутись її, - Слава теж замішаний в цьому банкеті?

​- Так. Ні. Я не знаю, - прошепотіла, відчуваючи, що має захистити Вʼячеслава, - він виконує накази Віктора. Як і Поліна, - поглянула на Арсенія, який скривився від огиди, почувши імʼя дівчини, - вона донька інспектора, але живе тут проти волі, - згадала розмову в сауні.

​- Мені не зовсім зрозуміло, - мовив Олесь, що важко піднявся з ліжка, - я зрозумів, що Віктор страшний та суворий. Ти зі Славою та Поліною виконуєте його вказівки? – почесав потилицю, задумавшись, - це трохи смішно. А ви не можете вийти з будинку? Це ж псих та маніяк, а не людина, - мовив, маючи на увазі інспектора, - ви не можете покликати на допомогу? Викликати поліцію?

​- Віктор і є поліція, - відповіла Діана, важко зітхнувши, - особисто я не можу вийти навіть в сад, що огороджений високим парканом. Мені не дозволено користуватись телефоном. Не дозволено ставити питання, - піднявши плечі, розвела руками, - я не гість, але й не маю свободи. Я вʼязень, а це моя вʼязниця.

​- Але Слава та Поліна мовчать, маючи свободу? – запитав рудий хлопець, - вони не планують покласти цьому кінець? Отже, не тільки Віктор псих та маніяк. Тут зібралась ціла компанія!

​Діана відчула гіркий присмак у роті. Олесь мав рацію, але їй було не приємно чути ці обвинувачення. «Що зі мною? – спитала себе перелякано, - Я вигороджую людожера та доньку маніяка?»

​- Слава дійсно людожер? – Міра наче відчула думки подруги, - Він лишив Олеся живим, - показала на його ногу, - але ноги більше немає. Цей монстр відрізав її, - вона заплакала, відчувши той біль, що давно пройшов.

​- Я не знаю, - запанікувала Діана, схопившись за груди, що роздирав біль, - Друзі! Любі! Рідні! Я не знаю! Я маю йти! - підскочила та побігла до дверей.

​- Почекай, - Макар простягнув руку через ґрати, - не йди. Я кохаю тебе, - подивився в очі дівчини, - я навіть уявити не можу, як тобі було важко тут самій. Три роки. Покинута. Забута. Вибач мені, будь ласка. Я прийшов за тобою, кохана. Я прийшов би в будь-якому випадку!

​- Я була впевнена, що вбила вас, - без жодних емоцій відповіла Діана, - поки не побачила вас сьогодні. Живими. Гостями. Краще б ви забули мене назавжди й не шукали мене.

​Не в змозі більше встояти на місці, кинулась до дверей. Відчула паніку, що зашипіла, наповнюючи тіло. Мороз наче пройшов по тілу. Перед очима затанцювали білі плями. Скроні боляче запульсували. Навколо зʼявився туман, що прагнув огорнути та лишити свідомості. Відчинила двері та чкурнула у свою кімнату. Зникнути в темряві. Забутись в тиші. «А може це просто сон? – промайнуло в голові, - все, що відбувається зараз?»