Мері Горн - На грані, Мері Горн

Розділ 30

Віолетта

Я заплющила очі в очікувані відповіді. Серце здається от-от вискочить. Я відклала телефон коли пройшло більше ніж дві хвилини, а відповідь не прийшла. Напевно, це все ж таки він і я з полегшенням видихнула. Поправивши подушку я лягла на неї та заплющила очі як почула вібрацію. Попри знання відповіді я хотіла переконатися але...

Думаю, нам краще зупинити це листування. Я не той, про кого ти думаєш. І напевно, ніколи ним не буду...

Ці слова змусили мене сісти. Очі збільшилися до розмірів напевно землі.

- Летті, лягай спати, - пробурмотіла сестра котра вже спала.

Я важко проковтнула.

Але...ми ж знайомі?

А це має значення? Скажи чесно, ти кохаєш цього Захара?

Я задумалася. А чи кохаю я його?

Я не знаю. Єдине, що мені відомо, це факт що ти для мене став не таким і чужим. Можливо навіть на рівні із Захаром.

Тоді, напишеш коли будеш знати. І...якщо все ж помилишся. Надобраніч

І на цьому все закінчилося. Він не згадав в кінці мого імені, не згадав своє любляче "зірочко", як це було завжди. Це була суха відповідь. "Напишеш коли будеш знати". Коли буду знати що? Невже він навіть не намагатиметься щось зробити для цих...відносин. Я відставила телефон хоча і не могла більше заснути. Як так вийшло, і все ж хто він? Але...хіба це має зараз значення? Він зник так же як і з'явився.

Через місяць

- Я не очікував тебе тут побачити, - сказав Захар виходячи з університету, а я посміхнулася.

- Ну-у-у-у в мене сьогодні вихідний. От я і подумала, чому б не зустріти свого наполегливого милого хлопця-студента-переростка з університету.

Захар скривився і це викликало в мене сміх.

- Звучить так, наче ти у нас молода і жвава дівчина, а я якийсь дід. Мені вистачає косих поглядів одногрупників. Ще й дівчина підколює. Жах якийсь.

Я взяла його за руку. Що я зрозуміла за цей час? Захар не вміє довго злитися. Принаймні мінімальний прояв турботи до нього змінює його емоції.

- Ну, але якщо ти вже тут, можливо прогуляємося? - запропонував він, а я кивнула головою.

- Я не проти. Від коли ми сюди переїхали, то жодного разу не ходили навіть в парк.

Захар скривився.

- На дворі мороз двадцять градусів. Який парк? Я не хочу, щоб ти захворіла.

Я закотила очі.

- Хто б казав. Ти забув що казав лікар? Ти іще надто вразливий до різних захворювань...

- О ні. Давай тільки без твоїх лекцій. Мені їх уже вистачило. Ми просто прогуляємося.

Я важко видихнула, але все ж погодилася. Після того вечора, я так більше і не писала тому таємному незнайомцю. Хоча думки часто заносили до нього. Я звикла до Захара. Він здавався мені навіть дуже милим. Мені подобалося сидіти з ним вечорами на дивані й слухати як він вчить певні теми на пари, дивитися як він зосереджено пише конспекти, як лінується зранку вставати і як готує сніданок у вихідні дні. Як би це дивно не звучало, але мені було добре із ним. Але думки все одно заносили до іншої особи. Як було б, якби я його зустріла в житті? Був би він таким же милим як і в листуваннях? Сподобався б мені чи ні? Але я знову відігнала ці думки від себе. Минулого не повернеш. А попереду тільки майбутнє.

- І? Що цікавого в тебе сьогодні відбулося? - спитала я в Захара коли він повернувся з двома чашками кави й ми покрокували прочищеною доріжкою парку.

- Та...нічого цікавого. Все як завжди. Вже не дочекаюся практики. Ця теорія така нудна. 

- Не знатимеш її, не зможеш стати лікарем. Тому вона необхідна, - сказала я.

- Та я це розумію... А що на рахунок тебе? Як чергування пройшло? З Андрієм бачилася?

- Чергування пройшло без проблем. Андрія не бачила, ми ж у різних відділах.

- Так, але думав що перетинаєтеся.

- Інколи, але дуже рідко. Знаєш, хірургія і травматологія це не одне і те саме.

Я поправила свій шарф.

- Змерзла? Повертаємося додому?

Я глянула на нього посміхаючись.

- Ще б чого. Вибралися один раз і зразу додому. Давай кудись сходимо. 

- Наприклад в кіно? - запропонував він.

Я кивнула головою.

- Наприклад в кіно, - повторила я.

Захар посміхнувся, а тоді при обійнявши однією рукою ми покрокували далі. Мені було добре з ним. Справді добре.

 

- Бачиш, ніколи не кажи ніколи, - сказав він, а я нахмурила брови.

- Тобто?

- Ну...хтось нещодавно казав що в житті таку людину як я не покохає і навіть не захоче зустрічатися.

- Я такого не казала, - сказала я.

- Ну але суть була ця, - сказав він підморгнувши.

Ми пройшли в кінозалу і сіли на свої місця, Захар поставив попкорн між нами. Це мала б бути одна з молодіжних драм. Дивно, що Захар погодився таке дивитися.

- Чи ти мене не кохаєш? - спитав він нахмуривши брови, а я глянула на нього.

Я склала руки на грудях.

- Натякаєш, що я тобі не потрібна? Звичайно ж кохаю. Мабуть, якби не ти то я б тут зараз не сиділа.

Він задоволено посміхнувся, а тоді обійняв мене і моя голова лягла на його груди. В залі вимкнули світло і почався фільм.

- А я тебе ще більше кохаю, - сказав він мені на вухо, а я посміхнулася. 

Це не було щось схоже до романтичних сцен із книг, але це було по своєму особливо.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍