Сол Беллоу - Дар Гумбольдта

мені в подарунок, стояла на столі порожня. Повсюди, мов кролячий послід, були розкидані ватні тампони від його флакончиків з ліками.

Кетлін зникла з ресторану «Рокко» на Томпсон-стріт, і Гумбольдт оскаженів. Він стверджував, що вона з Маґнаско, що той переховує її у своєму номері у готелі «Ерл». Гумбольдт десь дістав револьвер і молотив руків’ям у двері Маґнаско, аж доки розкришив деревину. Маґнаско викликав консьєржа, а той — поліцію, і Гумбольдт звідти забрався. Проте наступного дня він напав на Маґнаско на Шостій авеню перед рестораном «Говард Джонсон». Гурт лесбійок, виряджених як портові вантажники, врятували цього молодика. Вони покинули свою содову з морозивом, вибігли на вулицю і втрутилися в сутичку, викрутивши Гумбольдту руки за спину. Був сонячний день, пообідня пора, і жінки-арештантки, яких тримали під вартою на Ґринвіч-авеню, кричали з відчинених вікон й розкручували рулони туалетного паперу.

Гумбольдт зателефонував мені у котедж й запитав:

— Чарлі, де Кетлін?

— Я не знаю.

— Чарлі, я думаю, що ти таки знаєш. Я бачив, як вона розмовляла з тобою.

— Але вона мені не сказала.

Він кинув слухавку. Відтак подзвонив Маґнаско.

— Пане Сітрин? Ваш друг збирається мене побити. Мені доведеться звернутися до поліції, щоб його заарештували.

— Усе й справді так кепсько?

— Знаєте, як воно, люди заходять далі, ніж хотіли, і що тоді? Я маю на увазі, що тоді буде зі мною? Я телефоную, бо він лякає мене вами. Каже, що, як не він, то ви до мене доберетеся. Бо ви — його побратим.

— Та я вас і пальцем не зачеплю, — відказав я. — Чому б вам на якийсь час не виїхати з міста?

— Виїхати? — перепитав Маґнаско. — Я щойно приїхав. З Єля.

Я зрозумів. Він приїхав робити кар’єру, до якої так довго готувався.

— «Триб’юн» узяла мене на випробний термін як книжкового оглядача.

— Я знаю, як це є. Незабаром на Бродвеї йтиме моя п’єса. Перша.

Я зустрівся з Маґнаско. Він виявився огрядним, молодим лише за календарними роками, статечним, спокійним чоловіком, якому судилося досягти успіху в культурних колах Нью-Йорка.

— Я не збираюся виїжджати. Я подам на нього до суду, і його зобов’яжуть триматися далі від мене.

— Що ж, хіба вам потрібен на це мій дозвіл? — запитав я.

— Якщо я вчиню так із поетом, то не заживу собі доброї слави у Нью-Йорку.

Пізніше я розповідав Деммі:

— Маґнаско боїться, що коли він звернеться до стражів порядку, нью-йоркське культурне збіговисько це не схвалить.

Деммі, яка стогнала уночі, боялася пекла і ковтала піґулки, була водночас дуже практичною людиною, геніальною наставницею, тактиком і стратегом. Коли вона перебувала у своєму діловому настрої, повчаючи й захищаючи мене, я думав, яким же чудовим ляльковим генералісимусом вона, певно, була у дитинстві.

— Коли йдеться про тебе, — сказала вона, — я стаю мамою-тигрицею і справжньою фурією. Ти вже десь місяць не бачив Гумбольдта, правда? Він не озивається. А це означає, що він починає тебе обвинувачувати. Бідолашний Гумбольдт, він геть із глузду з'їхав, хіба ні? Ми маємо йому допомогти. Якщо він і далі нападатиме на того Маґнаско, його посадять під замок. Якщо ж поліція запхне Гумбольдта у «Бельвю», ти мусиш бути готовий узяти його на поруки. Його треба привести до тями, заспокоїти й остудити запал. Найкраще місце для цього — лікарня «Пейн Вітні». Послухай, Чарлі: кузен Джинні, Альберт, працює лікарем у приймальному покої «Пейн Вітні». «Бельвю» — це пекло. Нам треба зібрати трохи грошей і перевести його до «Пейн Вітні». Можливо, нам вдасться роздобути для нього щось на кшталт стипендії.

Вона домовилася про це з кузеном Джинні, Альбертом, і від мого імені телефонувала людям та збирала гроші для Гумбольдта, взявши цю справу на себе, бо я був зайнятий «Фон Тренком». Ми повернулися з Коннектикуту й готувалися до репетицій у Беласко. Заповзятлива Деммі незабаром зібрала близько трьох тисяч доларів. Сам лише Гільденбранд дав дві тисячі, хоча досі був злий на Гумбольдта. Він застеріг, що ці гроші мають піти винятково на психіатричне лікування та найнагальніші потреби. Адвокат із П’ятої авеню, Симкін зберігав цей фонд у себе як умовний депозит. Гільденбранд знав, та й ми всі тоді знали, що Гумбольдт найняв приватного детектива, чоловіка на прізвище Скаччіа, і цей Скаччіа вже загарбав більшу частину гранту Ґуґґенгайма, здобутого Гумбольдтом. Кетлін же вчинила те, чого ніхто від неї не чекав. Одразу ж виїхавши з Нью-Йорка, вирушила до Невади, щоб подати на розлучення. Проте Скаччіа й далі годував Гумбольдта байками, що вона й досі віддається розпусті в Нью-Йорку. Гумбольдт замислив новий сенсаційний скандал у дусі Пруста, цього разу залучаючи продажних брокерів із Волл-стріт. Якщо йому вдасться підловити її на перелюбі, він відвоює «власність», себто халупу в Нью-Джерсі вартістю близько восьми тисяч доларів та із заставою на п’ять тисяч. Так сказав мені Орландо Гаґґінс — Орландо був одним із тих радикальних представників богеми, які зналися на грошах. В авангардному Нью-Йорку всі зналися на грошах.

Літо промайнуло швидко. У серпні почалися репетиції. Ночі були гарячі, напружені й стомливі. Щоранку я вставав вимучений, і Деммі давала мені кілька горняток кави, а також, за сніданком, купу порад щодо театру, Гумбольдта і способу життя. Маленький білий тер’єр, Като, випрошував скоринки, клацаючи зубами й танцюючи на задніх лапках. Я подумав, що теж волів би спати цілісінький день на його подушці біля вікна, поруч із бегоніями Деммі, ніж сидіти у допотопному бруді Беласко й слухати нудотних акторів. Я зненавидів театр, з відразливо перебільшеними, награними почуттями, з усіма цими завченими жестами й вихилясами, сльозами й благаннями. До того ж «Фон Тренк» уже не був моєю виставою. Він належав чотириокому Гарольду Лемптону, для якого я послужливо писав нові діалоги у гримерних. Його актори були, наче купа колод. Здавалось, усі таланти Нью-Йорка було задіяно у мелодрамі, розігруваній збудженим, несамовитим Гумбольдтом. Приятелі та прихильники творили його аудиторію у «Білому коні» на Гудзон-стріт, де він виголошував свої промови й лементував. Він також консультувався з юристами й відвідував психіатра чи навіть двох.

Я відчував, що Деммі розуміє Гумбольдта краще за мене, адже вона теж ковтала таємничі піґулки. (Була між ними й інша схожість). У дитинстві вона була товста, чотирнадцятирічною важила сто двадцять сім кілограмів. Вона показувала мені фотографії, і я очам своїм не вірив. Їй кололи гормони й давали таблетки, і вона схудла. Судячи з трохи витрішкуватих очей, певно, давали тироксин. Деммі вважала, що через різку втрату ваги її принадні груди втратили форму. Маленькі зморщечки