Поліна Кулакова - Усі їхні демони, Поліна Кулакова

з роботи просто посеред допиту. Без куртки, без телефону. Здається, це перший у його житті імпульсивний учинок. Тепер він нарешті зрозумів, як люди роблять невиправні помилки під впливом емоцій, як стають злочинцями у стані афекту.

— Інно, тобі краще присісти.

Жінка просунулася повз свого красеня-чоловіка, переступила поріг синової кімнати й обережно сіла на стілець біля його письмового столу. Дебелий Кінь здригався від безгучних ридань на підлозі, як тоді, в далекому дитинстві, коли знайшов батькову табельну зброю і йому схотілося трохи постріляти. Зараз він знову почувався тією безпорадною дитиною.

Назар прочистив горло і сказав:

— Наш Костя вбив людину.

Епілог

— Лесю, ти нічого не забула?

Дівчинка відірвала погляд від великої дорожньої сумки та кивнула. Все необхідне було ретельно зібране й спаковане. Тоді мовчки озирнулася на кімнату. Покинуте двоярусне ліжко, де вже кілька місяців спала лише вона, порожня шафа та клишоногий стілець, без накинутого абияк братового одягу, а ще його гітара, яка мовчки підпирала стіну під вікном.

Діма отримав два роки в колонії для неповнолітніх. Його визнали винним у перевищенні міри самозахисту у випадку з вітчимом та додали кілька місяців за співучасть в убивстві Максима Піскуна. Також за співучасть посадили Михайла Топольного. Гоша отримав найвищу міру по сто п’ятнадцятій статті Кримінального кодексу — умисне вбивство. Приховування місця злочину та речових доказів, а також втеча з лікарні стали головними чинниками для ухвалення вироку в суді. Назарій Вус подбав, аби його син Кінь пройшов у справі лише свідком.

Місяць тому поховали Лесину бабусю. Їй ставало дедалі гірше, аж доки не вдарив ще один інсульт, який виявився смертельним. Потому дівчинка щодня зазирала у порожню бабусину кімнату й плакала. Тепер у її житті залишилося так мало людей...

— Я викликаю таксі, — сказала Анжела, обіймаючи доньку за плечі.

Замкнули двері, озирнулися на темні вікна своєї квартири й уже за півгодини стояли на пероні залізничного вокзалу, очікуючи на посадку. Потяг «Ворохта-Київ» затримувався.

На вулиці сніжило. Справжня казкова зима опустилася на місто одразу після Різдва. Але цього року Лесі не було з ким кататися на санчатах у міському парку чи гратися у сніжки — з Христинкою вони вже не помирилися. У школі тепер майже ніхто не розмовляв із Лесею. Не раз вона чула за спиною насторожені перешіптування: «психічка», «сестра вбивці». На наступний навчальний рік її переведуть до іншої школи. Можливо, там дівчинка знайде собі нових друзів? Принаймні вона сподівається.

Після смерті Віктора Анжела пролікувалася й кинула пити. Соціальна служба та ювенальна поліція ще кілька місяців прискіпливо стежили за їхнім життям, та зрештою Лесю залишили під опікою матері. Анжела була цілком певна: якби доньку забрали — сенсу продовжувати боротьбу та взагалі жити не лишилося б... А зараз їм випала нагода почати все спочатку. Колектори також відчепилися — цивільний чоловік забрав борги з собою в могилу. Щоправда, спрага досі часом обпікає Анжелі горло, іноді їй так хочеться зробити бодай один ковточок пива чи вина, проте жінка тримається.

Коли подали потяг, вона потягла Лесю до вагона. Дорогою дівчинка не вгавала:

— Мам, а до кого ми їдемо? Ну, скажи! Чи хоча б натякни. Анжела сповільнила крок, озирнулася:

— Побачиш, — відповіла, стискаючи в кишені зіжмаканий конверт.

— А якщо я хочу знати вже?

Вони підійшли до свого вагона. Плануючи цю подорож, Анжела нервувала і водночас відчувала дивовижну полегкість. Стільки років минуло, нарешті вона знає правду.

— Квитки! — грізно заступила пасажирам дорогу огрядна провідниця в темно-синьому зимовому бушлаті з емблемою Укрзалізниці.

Анжела мовчки простягла їхні квитки, свій паспорт та свідоцтво про народження доньки. Провідниця кілька секунд вивчала документи, тоді перепитала:

— А на пса? — зміряла жалісливим поглядом худого й сумирного спанієля, що притискався до ніг дівчинки. Анжела дістала багажний квиток з відміткою «Тварини».

— Намордник маєте?

Жінка ствердно кивнула:

— У пакеті. Але вона в нас не кусається.

— Та йдіть уже! — поважно звеліла провідниця. — Місця тринадцять і п’ятнадцять. Постіль принесу, як рушимо.

Першою у вагон заскочила Леся, за нею Лада, а тоді піднялася «на борт» мама. Попереду — ніч у потягу, а вже завтра — довгоочікувана зустріч.

Тоді, коли Анжела вже й думати покинула про Юру, їй надійшов лист. Перечитувала його мало не щодня, та все не наважувалася зателефонувати за номером, зазначеним у листі. А на Різдво щось ніби змусило її схопити мобільний та почути врешті-решт правду...

Анжело, привіт!

Не бачилися від хрестин вашого малого... ти вже, напевне, забула про моє існування. Сподіваюся, живете з дітьми за старою адресою, і ти отримаєш цього листа.

Я зараз перебуваю на службі в зоні ООС.

Ти маєш знати дещо про Юру — він не вбивав нікого на Майдані. Порушив прямий наказ і, втікаючи від покарання, спочатку переховувався, а потім під чужим ім’ям поїхав добровольцем на передову.

На жаль, Юри більше немає. Загинув як герой під тим чужим ім’ям...

Два тижні тому я випадково знайшов серед волонтерських книжок зошит. Це виявився щоденник побратима Юри. Там він писав і про свою втечу з «Беркута», і про переховування селами й лісами, і про те, як важко звикає бути вже не Юрієм Кухарчуком, а... Іваном Чопком. Писав, що відчайдушно сумує за дітьми і коханою дружиною. У конверт додаю вирваний аркуш з його щоденника.

Той зошит я зберіг. Надішлю, щойно отримаю від тебе звістку.

Могила Івана Чопка під Києвом. Там поховано кількох бійців, які не мали родичів та прописки. Зателефонуй мені, я розповім, де саме.

Прийми мої співчуття.

Сашко Дубінський

У вагоні було тепло, хоча трохи смерділо кіптявою й туалетом. Дуже швидко всі місця плацкарту заповнилися людьми, і потяг, хитаючись, рушив. Провідниця принесла постіль, запропонувала чаю.

Анжела усміхнулася, хутко застелила їхні спальні місця, потім вони сіли пити чай із печивом. Попереду чекало місто, де мама з донькою ще ніколи не були. Київ. Столиця. Обидві затамували подих у передчутті. Леся роззулася, залізла на своє місце, підібгала ноги й пригорнулася до Лади. Невдовзі задрімала під монотонне колихання потягу. Віднедавна вона вміє спокійно засинати, нічні кошмари її майже не діймають. Адже мама — поруч. І в їхньому житті більше немає демонів. Перед сном загадала собі важливу справу на завтра:

«Треба зробити багато фотографій на мамин телефон, щоб потім показати Дімі!»

Коли вони повернуться додому, Леся першою розповість