Джеймс С. А. Корі - На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі

коли-небудь щось відбулось саме так, як він

планував?

— Гаразд, по рушниці на кожного, але в торбинці й то в

розібраному вигляді. Нічого видимого-дратуючого. І самі тільки

легкі бронежилети. Таке, що можна сховати під нашим одягом.

— Капітане! — мовив начебто вражений Еймос. — Чи ваше

минуле бодай чогось вас навчило? Невже ви досі так-таки нічого

подібного й не робили?

— І чого я маю погоджуватися на те, що ти верзеш?

— А того, що, — мовив Еймос, починаючи розкладати бойову

рушницю на її складові частини, — я єдиний на кораблі вмію

тримати кавоварку в робочому стані.

— Ну, я пішов по спідню білизну й зубну щітку.

* * *

Під час останньої, гальмівної частини свого польоту

«Росинант», либонь, освітив чи не половину нічного неба Ілуса.

Коли ж він приземлився у полі за абияк склепаним містечком

колоністів, то підняв у повітря пилову хмару з кілометр

завширшки, а гуркотом своєї посадки побряжчав шибами вікон

іще й удвічі далі.

Тож Голден був трохи здивований і розчарований, коли

переконався: ніхто не вийшов їх привітати.

Адже ж саме він, а не хтось інший, прибув сюди як посередник

від ОПА й Землі. Це ж його, а не когось іншого, вибрали

особисто Крісджен Авасарала з ООН і Фред Джонсон, проводир

ОПА (наскільки можливо було ту ОПА кудись вести), для

нагляду за переговорами КЕХ із поселенцями. Де-небудь в

іншому місці таке прибуття заслужило б на офіційне привітання

від усепланетарного губернатора і ще й, можливо, на урочистий

марш духового оркестру. Ну, а Голден пристав би на те, щоб

його шанобливо завезли в місто.

Він закинув на плечі два свої важкенькі мішки й поплуганив до

селища. Еймос ніс три. У третьому його мішку було те, що він

називав «коли все переведеться на лайно». Голден щиро

сподівався, що цього мішка їм не доведеться відкривати.

Коли відійшли досить далеко, Голден надіслав сигнал

Алексові, й «Росинант» ізнову піднісся в повітря, протягом

кількох секунд спричиняючи масивну пилову бурю.

— І як же це назвати, — завів балачку Еймос, — що ми

приземлилися отак далеко від містечка, аби не засипати

місцевих пилюкою, а вони не зволили хоча б візка якого

прислати, аби підвезти нас? Схоже на невдячність.

— Атож. Мене самого це зачепило трохи. Наступного разу

скажу Алексові, щоб приземлився посеред самісінької

центральної їхньої площі.

Еймос кивнув головою на масивну інопланетянську побудову, що бовваніла неподалік. Коли дивитися з такої відстані, то

видавалося, ніби дві скляні вежі скрутилися водно чи мов двоє

дерев зрослися докупи.

— Ото таке воно є, — мовив він.

Голден не підхопив розмови. То одне діло було прочитати про

«інопланетянські руїни» в статті, що описує цю місцевість, а

зовсім інше — наживо уздріти, як така собі грандіозна

конструкція, споруджена невідомим іншим видом розумних

істот, стовпотворінням бовваніє над довколишньою рівниною. І

який же її вік? Мільярдів два років — якщо вірити твердженню

Міллера про давність відходу протомолекульних володарів. Чи

люди хоч коли збудували щось таке, що простояло б так довго?

— Якщо вірити непевним припущенням «Ізраеля», то саме там

знищено їхніх людей, — мовив Голден по кількох хвилинах

мовчанки.

— Ох, воно ж наче й позитив, — відгукнувся Еймос. — Когось

там убили? Тоді ця планета офіційно є наша! Сам знаєш, як ми

стверджуємо наші претензії на все на світі.

Втім, коли не брати отієї інопланетянської вежі до уваги (хоч

як, їй-право, нелегко знехтувати її), то довколишній краєвид

вельми нагадував південний захід Північної Америки.

Твердющий ґрунт, не вколупати, сяка-така кущоподібна

рослинність. Із-під ніг двох чоловіків урозтіч розбігалися

крихітні створіннячка. На кілька хвилин двоє опинилися

посеред хмари кусючих комах, але по тому, як чимало їх, смокнувши людської крівці, попадали мертві на землю, решта

начебто вирішила: люди — то не їжа, і втратили інтерес до цих

прихідьків.

Сама ж колонія скидалася