Анастасія Шишкіна - За п'ять хвилин до смерті , Анастасія Шишкіна

Розділ 20

Стук-стук… пауза… стук-стук… пауза… Цей нескінченний ритм наростав, пробиваючись у мою свідомість. Неохоче розплющила одне око, щоб знайти жертву майбутньої жорстокої розправи. Ну, хто б сумнівався — Дирх. У світлі вечірніх ламп, розслаблено розкинувшись у кріслі, він грав із цілком матеріальним м'ячем, кидаючи його об стіну.

— Що ти тут робиш? — хрипким після сну голосом просипіла я роздратовано.

Той випадок, коли розумієш, що людина (в цьому випадку — дух) діяв за інструкцією, але прибити все одно хочеться.

— О, міс, ви прокинулися? — дух радісно обернувся до мене. — Гарх тебе за ногу! — скривившись, потер забиту потилицю.

М'ячик виявився зарядженим енергією, і віддача прийшла відповідна. Я хмикнула. Карма — вона така: завжди бумерангом повертається. Чесно зізнаюся, полегшало.

— Ой, міс, перепрошую! — зніяковіло усміхнувся. — Вам вже легше? Щось принести?

— М'ятної води, — загадала я своїй няньці. 

Нехай побігає, а я нарешті посплю в тиші.

— Зараз, — Дирх стрімко зник у порталі.

Задоволено усміхнулася й збила під собою подушку. Укуталася з головою ковдрою. Блаженна тиша... Не встигла поринути в царство Морфея, як посланець із гуркотом повернувся.

— Міс Кларк, я вам вечерю заразом прихопив, — дух поставив тацю на тумбочку й завмер біля ліжка. — Може, ще щось принести?

Зітхнувши, відкинула ковдру назад. Коли я перевела на духа стомлений погляд, той винувато відвів очі.

— Ні, дякую, Дирху. Де містер Хьорст?

— Внизу, розмовляє. Його покликати? — я заперечно похитала головою. Нема чого його по дрібницях відволікати.

— Де ми? — здивовано запитала, озираючись навколо.

Чиста, трохи грубувата кімната з мінімалістичним інтер'єром. Багато металу й масивних дерев’яних деталей. У кожній дрібниці впізнавався фірмовий стиль гномів-майстрів. Дуже колоритно.

— В одному з гостьових будинків Старійшин. Вони люб'язно надали його в наше з тобою користування, — нахиляючись, щоб пройти під низьким дверним отвором, відповів Раян. — Як ти себе почуваєш? Чому так мало спала?

Я не стала видавати духа і відповіла просто:

— Виспалась.

Хьорст кивнув і, пройшовши всередину, присів на край ліжка.

— Полонених забрали. Мої люди оглядають місце злочину і допитують свідків. Хочеш ознайомитися з попереднім звітом? — як добре він встиг мене вивчити.

Звісно, я хотіла. Рай передав мені планшет, і я поринула у світ цифр і сухих літер. Виходило, що Сірий, помічник майстра Жука, облаштував у себе в підвалі добре обладнану лабораторію з виробництва цих жахливих глечиків. Він мучив і викачував магію з полонених, передаючи її кудись, а залишок накопичував для активації символів на посудинах.

— І давно учні майстрів дозволяють собі такі забавки? — я вказала на деякі медичні прилади й апаратуру. Я прекрасно знала їхню ціну, адже на кораблі у мене стояли такі самі. — На другому поверсі ми виявили сейф. Там теж багато цікавого. Гнома хтось явно спонсорував, він був пішаком, а не організатором... — я задумливо потерла губу.

— Я теж дійшов такого висновку. Зараз обшукують будинок учителя, подивимося, що там знайдуть. Що бачили твої душі?

— Наш знайомий із ресторану бував тут: привозив замовлену техніку та нових жертв. Там... усе дуже страшно... — я перевела погляд на свої руки. — Давай я краще тобі просто покажу?

Хьорст кивнув, я поклала пальці йому на скроні. Глибоко вдихнула, відкриваючи ментальний канал, і, коли той став досить міцним, почала передавати спогади нещасного. Добре, що Рай вже знав про мої можливості, бо самій би мені важко було розповісти таке.

— Треба все добре обдумати, можливо, ще якісь деталі спливуть. Слідчій групі я сам усе передам, не хвилюйся, — він накрив мої руки своїми й, певно, щоб відволікти, запитав: — Чому ти досі не поїла?

— Не встигла. Дирх, подай, будь ласка, тацю, — тихо відповіла я. Дух, який досі мовчки висів у повітрі, пожвавішав і підніс важку дерев'яну тацю мені на коліна. — Дякую!

Дирх кивнув і, дізнавшись, чи не потрібна допомога Раяну, з поклоном зник.

— Точно, перстень! — я потягнулася, щоб повернути його власнику, але чоловік зупинив мене.

— Не треба. Поноси його ще трохи, поки ми не виберемося звідси. Потім я підберу для тебе щось більш підхоже, — спокійно, але категорично відповів він.

— Як скажеш… — покірно погодилася я. Було б нерозумно в цій ситуації відмовлятися від додаткового захисту. — Давай краще їсти. Упевнена, ти знову не вечеряв. Дирх приніс стільки страв, що сама я їх точно не здолаю.

Схопивши за край левітуючого столика, я поставила його між нами. На нього ж перенесла всі тарілки. Розгорнула прибори та подала один комплект чоловіку.

Боже… Принесені страви були просто божественні. Легкі, танули в роті, насичені ароматом і неймовірним смаком.

— Той, хто це готував, — справжній чарівник! — підносячи до рота черговий шматочок м’яса, я блаженно прикрила очі.

— Згоден, — Рай посміхнувся.

Він їв повільно, спритно орудуючи приборами. Його впевнені, точні рухи кистю приваблювали погляд.

— Скільки років співпрацюємо, а Луї не перестає дивувати своїм талантом.

— Твій кухар? — чоловік кивнув. — А як ти дізнався, що це він? За смаком?

— І за ним теж. А взагалі, — він підняв виделку вище, — на приборах герб мого дому.

Ми переглянулися і тихо засміялися. Усе геніальне — просте. Піднісши ложку ближче, я справді побачила невеликий герб на її кінці. Велетенська кобра, що звилася в кільце і готувалася до стрибка. Гарно і водночас небезпечно.

— Це твій особистий герб чи Роду?

Коли я обережно провела пальцем по тисненню, мені здалося, що очі змії на мить спалахнули зеленим. Я від несподіванки відсмикнула руку і злякано глянула на чоловіка.

— Снейк — символ Роду. Але кожен не спадковий син, коли досягає певного віку, змінює його під себе, — Рай теж розглядав свої прибори в руках.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍