Террі Пратчетт - Колір магії

Коли дзенькіт затих, він поволі обернувся і стривожено на них подивився.

— Ви — важливіші, ніж я думав, — сказав він. — Ви не будете чекати, доки прибудуть рятувальні судна. Вас заберуть літальним апаратом. Ось що передали з Круля. — він стенув плечима. — А я ж навіть повідомлення не встиг надіслати, що ви тут. Хтось, очевидно, знову смакує вулоське вино.

Він узяв великий дерев’яний молоток, що висів на кілочку біля дзвінка, і вистукав ним короткий передзвін.

— Це повідомлення піде від зв’язкового до зв’язкового назад аж до Круля, — сказав він. — Вражає, еге ж?

Воно примчало з-за моря, пливучи на висоті, що дорівнювала одному людському зросту, та все одно сила, що втримувала його у повітрі (чим би вона не була) нещадно лупила по поверхні води і залишала по собі пінисту доріжку. Ринсвінд знав, що то була за сила. Він був — і першим підтвердив би це — боягузом, невдахою, до того ж не дуже успішним навіть у цьому; проте він все одно залишався у певному розумінні чарівником, він знав одне із Восьми Великих Заклинань, по його дух з’явиться сам Смерть, коли він помре, і він міг упізнати майстерно сотворені чари, коли йому випадала така нагода.

Летюча лінза, що линула понад хвилями до острова, мала, мабуть, двадцять футів завширшки і була абсолютно прозора. По її краях сиділо багато людей в чорній одежі — кожен був надійно пристебнутий до тієї тарілки шкіряними ременями і кожен із таким страждальницьким виразом обличчя дивився униз на воду, що прозора тарілка здавалася наповненою ґорґульями.

Ринсвінд зітхнув із полегшенням. Це був такий нехарактерний для нього звук, що Двоцвіт відірвав свій погляд від тарілки, що швидко до них наближався, і зупинив його на чарівникові.

— Ми, виявляється, — велике цабе, — пояснив Ринсвінд. — Вони б не витрачали стільки чарів на двійко потенційних рабів. — Його обличчя засяяло, як мідний ґудзик.

— Яких чарів? — спитав Двоцвіт.

— Бачиш, цей диск, очевидно, був створений за допомогою Чудесного Концентратора Фреснеля[62], — сказав Ринсвінд авторитетно. — Це заклинання потребує багатьох рідкісних та нетривких інгредієнтів, таких як подих дракона і таке інше, а також щонайменше вісьмох чарівників четвертого рівня щотижня для його візуалізації. Виходить, на цій тарілці саме такі чарівники і вони, схоже, усі — обдаровані гідрофоби.

— Маєш на увазі, що вони не люблять воду? — спитав Двоцвіт.

— Ні, це б і не спрацювало, — сказав Ринсвінд. — Відраза — це притягальна сила, так само, як і любов. Вони по-справжньому її ненавидять, сама думка про воду викликає у них величезну огиду. Дійсно хороший гідрофоб повинен тренуватися на дегідрованій воді з народження. Я хочу сказати, що така магія потребує величезних затрат. Втім, із них виходять чудові маги-синоптики. Дощові хмари не витримують їхньої присутності і миттю розлітаються в різні боки.

— Звучить жахливо, — сказав водяний троль позаду них.

— А ще вони всі рано помирають, — сказав Ринсвінд, не зважаючи на нього. — Не витримують довго власного товариства.

— Іноді я думаю, що людина могла б мандрувати диском усе своє життя і не побачити всіх чудес, які варто побачити в цьому світі, — мовив Двоцвіт. — А тепер виявляється, що існує до того ж безліч інших світів. Коли я подумаю собі, що помру, не побачивши і сотої частини усього, що є під зірками, це викликає в мене почуття, — він замовк, підбираючи потрібне слово, а тоді додав: — смиренності, гадаю. Ну і обурення, звісно.

Літальний апарат зупинився, здійнявши довкола себе стіну бризок, за кілька ярдів від острова з того боку, що дивився на Середину світу. Він завис над водою, поволі обертаючись довкола своєї осі.

Постать у капюшоні, що стояла біля низької колони в самому центрі летючої лінзи, поманила їх кивком голови.

— Вам краще піти до них убрід, — сказав троль. — Не годиться змушувати їх чекати. До слова, було приємно з вами познайомитись. — він попрощався з ними обома, подавши свою вологу руку. Коли він пішов по воді, щоб провести їх трохи, двійко водоненависників, які сиділи найближче до них, відсахнулися з виразом глибокої відрази на обличчі.

Постать у капюшоні нахилилася і однією рукою спустила їм мотузяну драбину. В іншій руці вона тримала коротку сріблясту палицю, яка явно скидалася на щось таке, що вбиває людей. Перше враження Ринсвінда підтвердилося, коли фігура підняла палицю догори і безтурботно махнула нею в бік берега. Частина скелі щезла тієї ж миті, залишивши по собі порожнечу у невеликій хмарі пилу.

— Це щоб ви не думали, що я побоюсь нею скористатися, — сказала постать.

— Не думали, що ви побоїтеся? — повторив Ринсвінд, не зумівши приховати іронію.

— Ми знаємо тебе як облупленого, чарівнику Ринсвінде. Ти — хитра лисиця, до того ж облудна. Ти смієшся в обличчя Смерті. І те, як ти удаєш сполохану ворону, мене не ошукає.

Ошуканим цього разу залишився Ринсвінд.

— Я, — почав він і наче язика проковтнув, коли побачив наставлену на нього палицю-блискавицю. — Я не сумніваюся, що ви про мене знаєте все, — заледве договорив він і безпорадно опустився додолу на слизьку поверхню. Вони з Двоцвітом, за наказом командира у чорному капюшоні, пристебнули себе до кілець, прикріплених до прозорої підлоги лінзи.

— Якщо ти лише спробуєш подумати про те, аби начарувати тут що-небудь, — долинуло з темряви під капюшоном, — помреш. Третій сектор, ввімкнути синхронізацію, дев’ятий сектор, подвоїти оберти! Повний уперед!

Струмені води вирвались у повітря позаду Ринсвінда, і лінза рвучко рушила з місця. Ненависна присутність морського троля, вочевидь, цікавим чином повпливала на мізки гідрофобів, бо літальний апарат раптом пішов угору під запаморочливо гострим кутом і не вирівнював позицію, аж доки не досягнув висоти десять фатомів[63] над рівнем моря. Ринсвінд поглянув униз і відразу ж про це пожалкував.

— Ну, ось ми знову у мандрах, — бадьоро сказав Двоцвіт. Він обернувся і помахав рукою тролю, який тепер був лише цяткою на краю світу.

Ринсвінд подивився на нього так, наче хотів придушити.

— Невже тебе нічого ніколи не турбує? — запитав він.

— Ми й досі живі, чи не так? — нагадав Двоцвіт. — І ти, до речі, сам казав, що вони не брали