Олеся Лис - Таємниця Еванжеліни, Олеся Лис

Розділ 21

Женя

Місячне світло пробивається крізь високі витягнуті майже до стелі вікна, прикрашаючи сріблястими смугами підлогу і пухнастий килим на ньому. Стелажі біля стін приховані в темряві і нагадують велетенські гори, які приховують свої секрети, загадкові та таємничі.

Засвічую ліхтарик біля входу і настільну лампу. Жовте світло розсіює лячні тіні, і надає бібліотеці затишний вигляд. Починаю пошуки з тієї секції, де я їх взяла. Переглядаючи полицю за полицею, стелаж за стелажем, знаходжу чимало цікавих книг, але не її. Легенди наче крізь землю провалилися. І дарма що я вже знайшла як мінімум три схожих за змістом, саме цієї не бачу.

Вибрані книги кладу на стіл, щоб не забути, і переходжу в інший відділ. Він мені не зовсім підходить за тематикою, але раптом. Пробігаю пальцями запилюжені корінці, дивуючись тому, що тут ніхто не прибирає. Ретельно розглядаю кожну літеру у назвах, але все одно деякі написи для мене залишаються нечитаними. Я багато разів була у бібліотеці, але не заходила у цей відділ. Взагалі дивно, що зараз тут опинилася, адже набагато логічніше було б перейти до полиць із дитячою літературою чи історичними хроніками, але щось наче тримає мене.

Тихий шелест угорі змушує здригнутися й різко підняти голову. І саме вчасно, бо на мене починає падати величезна книга, я ледве встигаю відстрибнути убік. Томик приземляється сторінками вниз. Розкрита палітурка нагадує розправлені крила птаха. Ще раз підіймаю голову, готова заприсягнуться, що на останній полиці мелькає маленький чорненький хвостик. Хоча, може, це мені з переляку бачиться.

Ще якусь хвилину вагаюсь. Навряд чи це збіг. Стрижик кинув її не дарма. А отже, у ній може бути щось корисне для мене.

Нахиляюся. Напівзатертий тиснений напис на обкладинці поки складно розібрати. Вирішую повернутись до столу, і там уже при світлі настільної лампи прочитати уважніше.

Обкладинка виявляється не чорною, як мені у темряві здалося, а темно сірою зі сріблястими завитками. Вона гладка і шовковиста на дотик, я такого матеріалу жодного разу в житті не бачила.

Сідаю в крісло і відкриваю першу сторінку. Читати важко, наче вперше бачу літери. Тяк-сяк, по складах, повільно промовляю написане.

— Lebram an marh. Книга мертвих.

Мій голос в тиші звучить несподівано зловісно. І по шкірі пробігають мурашки страху.

Стає моторошно. Обережно перегортаю першу сторінку і розгублено кліпаю очима. Знайомі розчерки чорних літер, що вишикувалися рівними рядками, виглядають цілковитою нісенітницею. Я перекручую склади туди-сюди, але вони все одно звучать як набір звуків. Перегортаю сторінку, а на наступній точнісінько така ж сама ситуація. На будь-якій сторінці, будь вона на початку, в середині або в кінці нічого не міняється. Я абсолютно не можу зрозуміти, що написано в книзі.

Єдине, що вдається більш-менш зрозуміти — це ілюстрацію. З цікавістю розглядаю прості штрихи, в яких смутно відображені фіорди, стародавні камені Стоунхенджа, войовничі племена, воїни з візерунками на обличчі та і тлі. А потім мою увагу привертає дивний і навіть трохи лячний малюнок.

Спочатку навіть не розумію, що змусило мене зупинити на ньому погляд і уважніше вдивитися в розмашисті, чіткі лінії ілюстрації.

Молода жінка лежить на дивному камені, схожому на стародавній вівтар, біля неї височить чоловік у довгій накидці з капюшоном, маг або цей, як вони їх називають, драод. Але не це дивує. Те, що примушує моє серце битись частіше — зображення вже знайомого мені стрижика, що вилітає з грудей мертвої дівчини. А в тому, що вона мертва майже не сумніваюсь. Голова безвольно звисає, відкриваючи беззахисне горло. Довге, хвилясте волосся струменіє аж до самісінької землі. У пасмах зів’ялі квіти. А в руці у дівчини затиснутий вінок нареченої.

На секунду мені здається, що ця дівчина — це я. Це настільки дивно і страшно, що я миттю закриваю книгу і боязко озираюсь навколо.

Виявляється, поки я читала, не помітила, що за вікном почало світати. Шибка багряно світиться, вбираючи світанкові промені. Морські хвилі зараз нагадують палаючу лаву, що загрожує спалити все до тла, розплавити каміння і поглинути у своїх безоднях наш замок. Ще кілька хвилин милуюсь цим приголомшливим видовищем, а потім, ніби прийшовши до тями, йду відносити книгу назад.

Я так і не знайшла те, що потрібно. Але, якщо подумати, птах натякнув про своє походження. Хіба ні? Інакше навіщо мені давати цей давній талмуд, у якому я ні чорта не тямлю?

Повернення до кімнати нагадує біг із перешкодами. Слуги вже прокинулися і снують замком, як мурахи в мурашнику. Я раз у раз намагаюся не траплятися їм на очі, побоюючись, що особливо уважні можуть здати мене графу. От на всі сто впевнена, Емерею дуже не сподобається, що я замість того, щоб спати, половину ночі провела в бібліотеці.

Вбігаю в свої покої саме вчасно. Поспіхом кладу на стіл відібрані книги (прихопила з бібліотеки в надії, що знайду хоча б у них якусь підказку). Й сусідні двері відчиняються, Ліна, задоволена своїм життям, впурхує в спальню.

Але як тільки мене бачить, застигає, ошелешено округлюючи очі.

— Леді? Ви вже встали?

— Як бачиш, — усміхаюся у відповідь і додаю, демонстративно потягуючись. — Але лише хвилину тому.

— О, я навіть не чула, — бідкається покоївка. Червона фарба заливає щоки.

— Не страшно, — втішаю. — А ти, випадково, бачили книгу «Легенди Вініконії»? Я просто не можу її знайти.

— Так ось вона? — приголомшена служниця здивовано показує пальцем.

Стежу очима, куди вказує, і помічаю бісову книгу на підвіконні. Дідько! Але ж… готова посперечатись — ще кілька годин тому її там не було. Мана якась!

— Як ви себе почуваєте, леді? — Ліна стурбовано дивиться на мене.

— Відмінно я почуваюся, — спантеличено бурчу, продовжуючи гіпнотизувати поглядом схильне до втеч друковане видання. — Просто трохи зголодніла.

Насправді не трохи. Живіт від голоду стиснувся в джгут як мокра білизна, коли її викручують.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍