Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Публіцистика » Невідоме Розстріляне Відродження 📚 - Українською

Павло Коломієць - Невідоме Розстріляне Відродження

287
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Невідоме Розстріляне Відродження" автора Павло Коломієць. Жанр книги: Публіцистика / Поезія / Сучасна проза.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 520 521 522 ... 552
Перейти на сторінку:
вкритий. У хаті нема нікого, я один… Хтось стукає у вікно. Це – я знаю, напевне, злочинець, душогуб до хати забирається. Я хватаю з-під подушки мавзера й стріляю просто, в вікно. Шибки розбиваються, але ж за вікном не злочинець, а батько, таким, як його запам’ятав маленьким, у військовому. За батьком багато залізничників, селян, усі знайомі. Вони починають стріляти на мене. Я хватаю в одну руку мавзера, в другу ручного кулемета й навздогін за ними. Хтось із них схоплює мене за руку й сміється: «Не фицайся!»

Я розплющую очи, механічно хочу схопити мавзера…

– Можете не безпокоїться, – чую незнайомий голос. Думка блискавкою прорізує мій мозок: «Попався».

– А тепер пойдьом із нами.

Їх було двоє, – це я побачив, як зовсім розчумрався, і нас двох вони повели темним лісом. Двох козаків десь не стало.

Йшли довго, мовчки. Мовчали вони, мовчали ми.

Нарешті, коли вибралися з лісу й наблизилися до села, один з них зауважив:

– Ех, ви, соні!

Од цих слів мене охопив такий сором, що я механічно схопився за те місце, де в мене мав висіти мавзер.

Поминули за паролем одну заставу, другу, нарешті привели нас до якоїсь хати. Надворі навколо хати поприв’язувані коні (в такі моменти запам’ятовується все), з хати б’є дуже світло.

Вводять. У хаті дві кімнати (багатий поліщук живе – промайнула в голові думка). Входимо зразу в другу кімнату: якийсь молоденький більшовик зашиває шинелю; другий – схилився на стіл, спить; троє про щось раду радять, по мапі пучками водять.

– Привели двох, – виголосили наші вартові.

Усі схопилися, молоденький покинув шити й підвів голову. Я отетерів. Переді мною (той молоденький) в червоноармійському вбранні – Клара.

– Еге, в нас сьогодні почесні гості, – зауважив один із тих, що розмовляли (видно, начальство, подумав я). – Це ще краще. Добродій сотенний чи чотовий, чи як його ще там, багато цікавого нам, напевне, скаже. Чи не так?

Я мовчав. Мовчав і козак.

– Ну, то що ж, таки справді скажете щось, чи ні, – звернувся він удруге до мене.

– Нічого ми не скажемо, можете й зараз розстрілювати, – відповів я.

– Ну, такої, так зразу й розстрілювати, ще ніч велика, встигнемо. І крім того, ви за добродія козака не можете говорити, він сам за себе скаже, ви от чи за себе щось скажете.

– Нічого я не скажу.

– Тоді що ж, поки що ви вільні. Громич, – звернувся він до одного червоноармійця, – зачини добродія в комору й постав варту. А козак хай ще зостанеться.

За цим мене вкинули в якусь вогку комору.

Мене так збила з пантелику зустріч із Кларою, що, може, я там просидів годину, може дві, – не пам’ятаю. Козака до мене не приводили, значить, напевне, все розкаже, думав я; коли нарешті за дверима почув знайомий голос Кларин, яка казала вартовому, що поведе мене «в штаб Духоніна».

Вартовий сміявся.

Нарешті відчинилися двері, й вона сказала до мене:

– Виходь!

Я вийшов із комори, випростався й запитав:

– Куди?

– Надвір, – відповіла вона, направивши просто на мене револьвера.

– А ти можеш поки поспати, – звернулась вона до червоноармійця, що вартував мене. – Я й сама з ним справлюся.

Уже почало світати, видно було стежечку за огороди, якою ми йшли. Йшли ми довго мовчки, аж поки не ввійшли в ліс до якогось провалля.

– Отут стій, – звернулася вона до мене. Я став, думав, що буде далі.

– Ну, що ж, не сподівався такої зустрічі, ворогами здибалися?

– Я вас більше не знаю, – відповів я, дивлячись у бік. – Взагалі, нащо цю комедію грати? Адже для вас, напевне, не першинка відправляти «в штаб Духоніна», коли так можете спокійно про це говорити. Можете стріляти, от я й коміра розщібну, потилицю наставлю, щоб легше було.

– Хоч, може, мені й не першинка стріляти, але цим ти мене, Іване, не вразиш. Мене вже вражено добре, як твої приятелі стріляли моїх батьків і брата, і я одна ледве переховалась у твоєї матери. Ти, мабуть, про це не чув? – Вона дуже швидко говорила, не давала мені відповісти, хоч як я намагався, бо справді, останнє було для мене новиною. – А більше я тобі нічого не скажу. Стріляти ж тебе я не виводила, а вивела, щоб тебе не розстріляли, бо через півгодини тебе справді розстріляли б. Йди от цим проваллям,

1 ... 520 521 522 ... 552
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Невідоме Розстріляне Відродження», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Невідоме Розстріляне Відродження"