Ольга Островська - В твоїх руках не страшно, Ольга Островська

Розділ 27

Буквально в одну мить насмішкуваті й розслаблені демони стають загрозливими хижаками. Бранн, обхопивши Хефі за талію, одним невловним рухом переставляє її до мене і закриває вже нас обох своєю широкою спиною. А Мартан відразу опиняється поруч і стає з ним пліч-о-пліч.

– Богиня пресвітла, захисти, – з жахом шепоче Хефі, побачивши, хто наближається. І злякано хапається за мене, у пошуках чи то захисту, чи то підтримки. Та тільки я сама ледве дихаю від страху, що скував моє нутро.

Танрагос зі своїми вірними псами підходить все ближче, знаходить очима мене, і обличчя його спотворюється від злості.

Аби тільки не віддали. Аби тільки не впізнав.

− Яке ви маєте право стояти на моєму шляху? − гаркає на демонів, примушуючи мене внутрішньо зіщулитися, вмираючи в душі від розпачу.

Вони справді не мають права чинити йому перешкоди. Це ще Аделхей, а не Раграст. Тут король Танрагос. А ми з Хефі – служниці його дочки. Можна ще було ховатися, уникаючи траплятися йому на очі, але зараз він має повне право вимагати віддати йому нас обох. От тільки... я все одно ще на щось сподіваюся.

− Ну що ви, ваша величність? – з уже звичною для мене холодною цинічністю посміхається Мартан. – Ми аж ніяк не заважаємо вам йти далі. Коридор доволі широкий.

Якщо раніше Танрагос був просто дуже злий, то зараз його буквально перекошує від люті.

− Негайно відійдіть з дороги! Ви заважаєте моїм людям затримати злочинницю та її спільницю.

– А злочинниця це та, яка вам не дала, чи та, що не дала її за це вбити? − з перебільшеним інтересом цікавиться Бранн.

І в мене волосся на потилиці ворушиться. Надто приголомшливо, дико, незвично для мене те, що хтось може так зневажливо поводитися з моїм мучителем.

− Та як ти смієш так розмовляти зі мною? − біліє король, переходячи вже в стан повного сказу.

Таким я чоловіка ще ніколи не бачила. Не знаю, як стою ще, такий дрож мене бере. Я так звикла, що його лють неминуче означає мій біль, що здається, ніби рубці, котрі тільки затягнулися на спині, знову горять вогнем.

Боги, як же я його ненавиджу. Як я хочу більше ніколи його не бачити. Аби лиш дожити до цього.

− Що тут відбувається? – раптом лунає новий голос, сповнений такої нищівної сили, що всіх буквально притискає до підлоги, наче кам'яні плити на плечі опускаються.

Різко стуляється Танрагос, обертаючись на цей голос. Бліднуть його гвардійці, полохливо оглядаючись на пітьму, що враз оточила нас, липкими тінями стелячись по стінах і стелі. Жалібно пискнувши, Хефі ховає обличчя, вткнувшись мені в плече.

А я, затамувавши подих, дивлюся, на Адлара, що виступає з мороку. Зараз він здається навіть вищим і потужнішим, ніж я його запам'ятала. Тіні над його головою сплітаються так, що мені вбачаються роги й темне полум'я. Очі, як чорні провалля. Моторошні до остраху. Вони затягують в пітьму й підкоряють. Ламають волю. Слава богам, не мою. Принаймні зараз.

− Принце Адлар, − шумно зглитнувши, видавлює Танрагос, відступаючи з дороги. І з явним зусиллям продовжує: – Ваші люди чинять перешкоди моїй охороні у затриманні відьми Маерен.

– Мої демони охороняють ту, кого наречена мого брата, вважає своєю наближеною особою. За моїм наказом, – в'їдливо вискалившись, відповідає принц, обминаючи охочих до моєї крові аделхейців і стаючи між ними та нами. Окидає всіх важким поглядом.

− Але вона злочинниця, − обурено цідить Танрагос, не бажаючи здаватися. Не звик він, щоб йому відмовляли.

− Та невже? І в чому ж її злочин? – Адлар знаходить очима мене.

Але замість того, щоб злякатися пітьми, що вирує в них, я раптово відчуваю, як відпускає мою душу страх перед тим, хто так довго мене мучив. І звідкись приходить знання, що мене йому не віддадуть.

− Вона образила мене, свого монарха, − скидає голову Танрагос. – І має понести за це покарання.

− Не думав, що вас так легко образити, − в голосі Адлара чути відверте знущання. – Але мушу вас розчарувати. Карати її ви не маєте права. Відьма Маерен – піддана Раграста. І під моїм особистим захистом.

Його відповідь настільки несподівана, що мені ледве вдається стримати здивоване зітхання. Чому він так сказав? Це просто нереально. Хіба він може приймати такі рішення?

Втім, здивована не лише я.

− Цього не може бути! − шипить Танрагос.

– Ви звинувачуєте мене у брехні? – від льоду в голосі Адлара кров у жилах холоне. − Мар, підійди до мене.

Навіщо? Я не хочу! Не хочу підходити навіть на крок ближче до того, хто два роки мене катував. Але… не послухатися, після того, що принц демонів для мене зробив, теж не можу.

Залишається тільки сподіватися, що я не помилилася, тішачи себе наївними сподіваннями, і що він справді мене не віддасть. Хіба став би Адлар стільки зусиль витрачати, щоб у результаті поступитися зараз?

Відсторонившись від Хефі й опустивши голову, на здерев’янілих ногах йду до нього. Мартан поступається мені дорогою. Усі інші дивляться. Уважно. Вичікувально.

Зупиняюся поруч із принцом, намагаючись стати так, щоб він був між мною та Танрагосом. Намагаюсь не тремтіти, як заячий хвіст.

− Покажи ліве передпліччя, − чую новий наказ. Ще більш несподіваний.

Не розуміючи навіщо, я підкочую трохи рукав своєї сукні. Той, як на зло, не хоче піддаватися. Або це в мене пальці надто тремтять.

– Вище, – командує Адлар, спостерігаючи за моїми потугами.

Добре, що я пофарбувала шкіру майже на всьому тілі. І цим не видам себе.

− Досить, − хмикає принц, коли задираю рукав вже майже по лікоть.

І тут я забуваю про все. Тому що на моїй смаглявій від притирання шкірі починає проступати виразний малюнок. Чорні лінії сплітаються в хитромудрий візерунок, в якому я явно розпізнаю руни давньої демонської мови, але прочитати їх, на жаль, не вмію.

Обличчя мого колишнього чоловіка здивовано витягується, а в погляді читається тепер уже безсила злість. Він знає, що це означає?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍