Тенебріс - Перший щоденник Бога. Становлення., Тенебріс

 Гідельберт

    Тим часом коли імперія Едемор піднімалася до своєї величі, місто-фортеця стало центром усіх військових та політичних інтриг. Його величезні мури, здається, могли втримати навіть самі небеса, а всередині них кипіло життя. Нові будівлі з'являлися одна за одною, вулиці були наповнені людьми, а військова міць імперії зростала з кожним днем. Але навіть у серці цієї величі не було місця для спокою та довіри.

     Мої підозри щодо Лютера все більше заповнювали мої думки. Його видима байдужість і старість здавалися мені лише маскою для прихованих амбіцій. Я не міг позбутися думки, що він веде свою гру за моєю спиною, щоразу коли я відволікався на інші фронти він щось робив таємно... я в цьому впевнений.  Але була ще одна фігура, яка викликала у мене не менше занепокоєння — Гідельберт.

      Гідельберт був втіленням зарозумілості і самовпевненості. Він вважав себе неперевершеним майстром і архітектором, і його творіння дійсно вражали. Його розкішні покої у центрі Едемора були оздоблені найкращими матеріалами, і кожен, хто відвідував його, не міг не захоплюватися його смаком і багатством. Він влаштовував розкішні банкети, де збирався весь цвіт імперії — аристократи, художники, воєначальники та інші майстри.

      Але за цією самовпевненістю і розкішним життям ховалася і тінь. Його бажання влади і впливу іноді приводили до конфліктів з іншими лідерами імперії, зокрема зі мною. Він був переконаний, що може обіграти навіть мене, Всеволодаря, і це робило його ще більш небезпечним.

      Я знав, що потрібно було відправити Гідельберта на захід. Його таланти були необхідні там, але його зарозумілість і впертість не знали меж. Одного вечора, коли мій терпець урвався, я зібрав усю свою силу і гнів, щоб переконати його.

— Гідельберте, твоя армія готова, ти повинен вирушити на захід, — почав я, намагаючись зберегти спокій.

— Всеволодарю, я не бачу сенсу в цьому. Моя робота тут, в Едеморі, набагато важливіша, — відповів він, не приховуючи своєї непокори.

Мій голос наповнився гнівом, коли я зрозумів, що його впертість не має меж.

— Ти не розумієш, що на кону стоїть майбутнє нашої імперії, — сказав я, мої слова лунали, як розкати грому. — Ти повинен підкоритися моїй волі!

Його обличчя залишалося беземоційним, але я бачив, що він розуміє мою силу. Я відчував, як моя лють і магічна сила зливаються в єдиний порив.

— Ти думаєш, що твоя майстерність захистить тебе? — мій голос звучав як буря. — Ти не більше, ніж інструмент в моїх руках. Підкорись, інакше я знищу все, що ти створив.

Гідельберт, хоч і зарозумілий, розумів, що моя сила може знищити його. Його очі блищали від прихованого страху, коли він нарешті відповів.

— Всеволодарю, я приймаю твоє завдання, — сказав він, його голос був твердим, але з відтінком тривоги. — Але я зроблю це своїм способом.

     Я відправив його на захід, знаючи, що його таланти принесуть велику користь імперії. Його армія була готова, і він не мав іншого вибору, окрім як підкоритися. Його зарозумілість і егоїзм могли стати його слабкістю, але я повинен був стежити за ним, як і за Лютером, щоб не дати їм можливості підставити мене.

      Моя параноя зростала, і я не міг дозволити собі довіряти навіть найвірнішим радникам. Кожен з них мав свої секрети і амбіції, і я мусив бути на чеку, щоб забезпечити своє правління і знищити всіх, хто намагався б мені перешкодити.

     Гідельберт, важко зітхаючи, поглянув на західні ворота Едемору, за якими починалася його невідома подорож в невідомість. Він відчував себе моєю безвольною маріонеткою, але його відданість мені була непохитною. Супроводжений кількома вірними помічниками та вантажем інструментів та його армією, він рушив у світ, який був йому чужим. Перші дні подорожі пройшли через знайомі землі, де кожен камінь і кущ були ніби старі друзі. Але коли вони перетнули гірський ланцюг і велику річку Райнель, яка слугувала природним кордоном між центральними землями імперії та західними краями, все змінилося. Тут починалася невідомість — земля, сповнена дивовиж та загадок для нього.

     Краєвиди Заходу були дивовижні: величні гори, що підіймалися до небес, густі ліси, сповнені чуток про древніх істот, і широкі рівнини, де вітер грався з травою. Він зустрічав мандрівників, які розповідали про далекі країни, де море зливалося з небом, та про загадкові міста, збудовані не з каменю, а з його уявлень і мрій.

     Попри мої накази, Гідельберт продовжував вести розгульне життя навіть під час походу. Він віддавався розвагам, проводячи час з алкоголем та жінками, влаштовуючи розкішні вечірки в межах міст де він зупинявся. Його гордість і зарозумілість робили його мало придатним до завойовницьких справ, і я бачив, як він все більше віддаляється від реальності. Лише коли моє терпіння вичерпалося, я вирішив втрутитися.

     Одного дня я знайшов його в одній із його розкішних кімнат, серед залишків розваг минулої ночі. Його помічники поспішно прибирали, а сам Гідельберт лежав на широкому дивані, оточений кількома жінками.

— Гідельберте! — мій голос пролунав, мов грім. — Скільки ще ти будеш знущатися над моїм терпінням?

Він підвів голову, але не піднявся, лише поглянув на мене з легким викликом в очах.

— Всеволодарю, я лише відпочиваю, — мовив він, злегка посміхаючись. — Всі підготовки вже завершено.

— Відпочиваєш? Підготовки?! — мої слова були наче блискавки. — Ти думаєш, що можеш поводитися, як безтурботний юнак, поки твої товариші ризикують життям заради нашої імперії? Вони там на заході проходять через невідомо що одні, поки ти тут розважаєшся знову?!

Гідельберт нарешті підвівся, його зарозумілість почала поступатися місцем тривозі. Я бачив, як його обличчя блідніє.

— Я зробив все, що ви наказали, — пробурмотів він.

— Ти зробив мінімум, — відповів я, наближаючись до нього. — І тепер ти підеш на захід, без права на повернення. Я не дозволю тобі більше витрачати час на марні розваги.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍