Олег Калашніков - Захисники, які ступили за межу життя, Олег Калашніков

– Відверто кажучи, при згадці про Сашка у мене відразу перед внутрішнім зором виникає його юнацький образ, його усміхненне обличчя. Світлою був людиною, без темних помислів, – ділиться особистим сприйняттям однокласника Микола Андрійчук. – Остання наша зустріч відбулась влітку. Сашко якраз приїздив додому у відпустку. Майже щодня тоді спілкувалися, жартували, ділилися особистим. Після того багаторазово телефонував мені із зони бойових дій і розповідав про життя. Здається, в нього було передчуття, що він може загинути. І воно його не обмануло.

– 13 серпня 2014 року син зателефонував мені. Ми з ним поговорили трохи і я, як зазвичай, побажала, щоб він беріг себе та все у нього було добре. Вранці 14 серпня на Маковія відвідала церкву, де поставила свічку за здоровіє сина. Саша того дня так і не передзвонив мені, тому ввечері набрала його номер сама. Від оператора почула, що відсутній зв’язок з абонентом. З тієї хвилини я постійно намагалася, але ніяк не могла, додзвонитись до сина, – сльози рясно вкривають щоки Лідії Михайлівни. – Всілякі недобрі думки не давали ні хвилини спокою, серце стискувалося від передчуття непоправного. Мала телефону розмову з Катею Козаченко, дружиною співслужбовця мого сина Андрія Козаченко. Вона також не могла зв’язатися зі своїм чоловіком. Пізніше стало відомо, що побратим мого сина якраз перебував у реанімації і Катерина поїхала до нього. Минула доба, про Сашка ніяких звісток так і з’являлося, а я все продовжувала набирати його телефонний номер. Відчувала себе наляканою та беззахисною, хотіла діяти і не уявляла, що мені робити. Телефонувала до Колі Андрійчука, однокласника Саші, з яким він також служив в одній бригаді. Проте, він також не зміг прояснити ситуацію, сповістити де мій син і що з ним сталося. Як потім виявилося, в селі вже знали про загибель мого сина, але сказати мені стереглися.

– Коли я дізнався про смерть Олександра в мене був шок. Я плакав, як ніколи в житті, – очі Миколи Андрійчука волого заблищали і він витер їх рукавом сорочки. – До мене постійно телефонувала його мама, а я не зміг примусити себе зізнатися їй, що її сина більше немає. Знайшов сили тільки, щоб повідомити однокласникам.

– Про те, що я втратила сина повідомили працівники військкомату, коли приїхали до мене додому. Виявилося, що він загинув 14 серпня десь між шостою та дев’ятою годиною вечора. Їх підрозділ було обстріляно з мінометів. Уламок від снаряду потрапив Сашку в черевну порожнину, – згадує подробиці мама. – Нам довелось чекати шість днів, поки тіло мого сина не привезли до рідної хати. Виправдовувалися, що не мали змоги відразу забрати убитих звідти, тому що обстріл виявився тривалим. 

19 серпня його товариші привезли Сашка додому. 20 серпня ми поховали сина на сільському кладовищі. 

– То була страшна звістка. Розумієте, коли батьки віддають нам своїх дітей у перший клас, з яких ми ростимо особистостей, і якщо одне з цих життів обривається в розквіті сил… Не передати словами, наскільки це важко і страшно усвідомлювати, – ділиться власними переживаннями Надія Макарчук. – Пригадалися мені ті квіти, які ми виготовляли у другому класі.., хто міг подумати, що не Саша буде дарувати квіти своїй мамі, а вона буде носити їх на його могилу.

– Не міг повірити в те, що мого брата вже немає серед нас. В серці жевріла надія на те, що він все ж таки живий. Навіть після похорон довгий час не міг змиритися з тим, що Сашко загинув, – хитає головою брат Олександра Михайло.

– Для всіх нас це була несподіванка. Хоча десь там, на підсвідомості, ми готувалися до такої можливості, але ніколи не допускали, що подібне може статися в дійсності. Однак, коли це трапилося, то дуже переживали за рідних Сашка, – схлипує Олена Гербель. – Ми, однокласники, зібралися тоді разом у Бердичеві, у всіх на очах були сльози. У нас було таке відчуття на серці, що ми залишилися без брата. 

Поховали Сашу на Старосолотвінському кладовищі, встановили гарний пам’ятник, але рана у душі залишилася.

– Сашко служив в протитанковому підрозділі водієм. Надійшов наказ вивести техніку з-під обстрілу. Проте, сталось так, що одна з російських мін забрала його життя, – стисло описує обставини загибелі побратима Микола Андрійчук. 

– У той день крім Сашка загинув ще один хлопець, а іншому відірвало ногу, – переказує події того дня бабуся Марина Кусяк. – Відразу забрати їх не змогли, оскільки бій тривав і ворог слідкував за рухом наших військ. Проте, пізніше командир запитав своїх підлеглих, чи має хтось бажання ризикнути і забрати пораненого та загиблих. Сміливців виявилося предостатньо.

– Надіюсь, що на тому світі у Сашка все добре і він знайшов свою половинку. Коли були роковини його смерті, мені наснився Олександр. В тому сні він йшов поруч з гарнесенькою, русявою дівчиною. Я запитала в нього: «Це твоя дівчина?». Він нічого не відповів, тільки погордо підняв голову і кивнув на знак згоди. Тоді я зрозуміла, що все в нього добре, що він все ж таки досяг того чого прагнув – знайшов своє щастя, як не на землі, то хоч на Небі, – розповіла про містичне пов’язане з Сашком Олена Гербель.

– Комбат Сашка, Максим Юрійович, продовжує перейматися моїм самопочуттям і по цей день. Вітає зі святами, цікавиться як у нас справи. З військкомату постійно телефонують, пропонують допомогу в разі потреби. Товариші по службі мого сина також відвідують нас, надають допомогу по господарству, за що їм велика подяка. Разом з ними відвідуємо могилу мого сина. Дуже вдячна всім за таку підтримку, для мене це має неабияке значення, – витирає сльози мама. – Центральну вулицю нашого села перейменували в честь мого сина, щоб зберігалася пам’ять про захисника держави.