Олег Калашніков - Захисники, які ступили за межу життя, Олег Калашніков

У другому класі на уроці трудового навчання діти робили паперові квіти. І ось, на другий день, зайшовши до шкільної кімнати, я відчула стійкий запах одеколону. Запитала, звідки він взявся. І Саша відповів, що квіти у них вийшли дуже гарні, але не пахучі, тому він виправив цей недолік – приніс дідусевій одеколон і побризкав ним всі наші вироби. 

– Десь в класі сьомому, одного дня ми з Сашком йшли зі школи і він, чомусь, був зажурений та сумний. Коли минали церкву, я запитала в нього: «Що сталося?». Він відповів: «Мені дівчина одна подобається, але вона зовсім не звертає на мене увагу», – ділиться дитячими таємницями Олена Гербель. – Я, щоб підтримати його, відповідаю, що, мовляв, глянь на свої очі в дзеркало. «З тебе справжній красень виросте. Ти вже майже знаменитість, всі дівчата кажуть, що схожий на соліста гурту “Непара”. Відчого тут хвилюватися? Це я тобі, як дівчина, кажу», – запевнила його. Він, після цих слів, відразу прибадьорився, ніс задер, погордо так закрокував біля мене. 

Взагалі у нас в школі була своя «перевірена часом» компанія: Аліна Гробус, Толя Журавель, Коля Андрійчук, Настя Ножкіна, Оксана Ярош, Вова Бабич, Андрій Коваль і ми весь вільний час проводили разом. В центрі нашої маленької спільноти був саме Сашко. Неодноразово вигадували якісь афери, спільно відмічали свята, збиралися на вихідних.

– У нас справді був дружній клас, суперечки між нами відбувались зрідка. Навчалися добре. Проте, одного разу сталося таке, що ми всім класом втекли з уроків, – продовжує розкривати таємниці шкільного минулого Микола Андрійчук. – То був вже одинадцятий, випускний клас, коли ми ще продовжували студіювати шкільні предмети, але внутрішньо однією ногою вже перебували за межами своєї альма-матір. Ось і вирішили пропустити урок, навіть від класного керівника, щоб не побачив нас порушників, навколо школи втікали та ховалися. Звичайно, ми тоді отримали «на горіхи» за свою витівку, проте спогади залишилися все одно приємні.

– Сашко добре навчався, був здібним хлопцем. Проте, згодом дещо закинув навчання – на певному проміжку дорослішання, як це нерідко буває з хлопцями, його стали цікавити дівчата, і навчання відійшло на другий план, – визнає мама Лідія Стелюта. І відразу переходить до спогадів 2014 року. – 19 травня його мобілізували до нашої Бердичівської 26 артилерійської бригади. Спочатку сказали, що забирають на десять днів. Згодом термін подовжили до сорока п’яти днів. Проте, події на сході України розгортались непередбачувано швидко та загрозливо, тому, як повідомили у частині, сина залишають на військовій службі до тих пір, поки не закінчиться збройна агресія на Донбасі.

Тривалий час вони перебували на Широкому Лані, на полігоні. Пізніше сина відпустили на три дні додому… А через деякий час він зателефонував мені і сказав, що дев’ятого липня їх відправляють в зону бойових дій в Донецьку область. 

– Дуже важко було тримати зв’язок з Олександром, оскільки на сході користуватись телефонами хлопцям забороняли, через те, що їх прослуховували та за допомогою GPS визначали місцезнаходження підрозділу, – зітхає Василь Стелюта. 

– Тому Сашко сказав, що при першій можливості буде телефонувати сам. Ми весь час перебували в тривожному очікуванні поки, в черговий раз, не почуємо його голос і не переконаємося, що з ним все добре, – доповнює мама Лідія Стелюта. – Розмовляли нечасто і стисло. Повідомляв, що все добре та немає чого хвилюватися – ось і все. Однак, одного разу все ж таки вирвалося у нього: «Матусю, я вирішив, як тільки повернусь додому, то обов’язково одружусь. Тут я зрозумів, що хочу сім’ю, хочу діточок…».

– Сашко – це золота людина і добрий бойовий товариш. Завжди в пам’яті постають моменти, як завзято «Динамо» – такий позивний був у хлопця – ганяв м’яча у вільну хвилину, щоб відволіктись від всіх тих фронтових подій, які нас бувало пригнічували, – по доброму всміхається спогадам побратим Антон Безкоровайний.

– З Сашком ми майже водночас призивалися в першу хвилю мобілізації і потрапили в одну бригаду, тільки в різні артилерійські підрозділи. Однак, я залишився в пункті постійної дислокації, а Олександр вибув безпосередньо до зони АТО. Казав мені, що має тільки одне бажання: перемогти ворога та повернутись живим і здоровим додому. Взагалі багато планів він мав на життя: хотів одружитись, завести сім’ю, влаштуватись на гарну роботу, – згадує про той період перебування разом з другом Микола Андрійчук. – Служив Сашко гідно, побратими відгукувались про нього добре. Завше міг допомогти, не ховався у важкий та небезпечний час за інших, поводив себе як справжній чоловік. 

– Саша з дитинства був людиною, яка любила людей. Завжди з посмішкою на обличчі, декілька разів на день міг привітатися з тобою. В класі товаришував з усіма, не мав недоброзичливців, але, мабуть, найбільше дружив з Андрієм Ковалем. Не обходив увагою і дівчат, загравав з ними, міг і за косички посмикати, але й допомогти донести портфеля однокласниці не соромився. Був чуйною і доброю людиною, – каже Надія Макарчук.

– У багатьох шкодах перебували з ним в дитинстві, ні разу не показав себе трусом, – підтверджує Сергій Нестерчук.

– Олександр ніколи не відмовляв комусь у допомозі. Незмінно міг дати пораду у неоднозначній ситуації, загалом був товаристською людиною. Жив у селі, тому, самі розумієте, роботи по господарству завжди вдосталь, від якої він ніколи не ухилявся. Мав щиру, відверту та працьовиту вдачу, – на знак згоди хитає головою Віктор Овчаренко, сільський голова Старосолотвинської сільської ради.

– Це була людина, яка дарує щастя та радість вже тільки своєю присутністю біля вас. Сашко вмів так висловитись, що його слова досягали розуміння співрозмовника і змушували задуматись над тим, які помилки ти робиш, і, головне, що їх необхідно виправляти, – з внутрішнім натхненням каже Олена Гербель. – Останнім часом Олександр дійсно дуже бажав створити сім’ю. Казав, що після повернення із зони АТО, обов’язково одружиться. Готовий був стати сім’янином, люблячим чоловіком та турботливим батьком, хотів кохати і бути коханим.