Ніл Гейман - Дітлахи Анансі

Павук майже повернувся додому з грецького ресторанчика, тримаючи біля щоки серветку, коли це хтось торкнувся його плеча.

— Чарльзе?— мовила Розі.

Павук підстрибнув, чи принаймні здригнувся з ошелешеним звуком.

— Чарльзе? Ти в порядку? Що з твоєю щокою?

Павук вирячився на неї:

— Ти — це ти?

— Що?

— Ти Розі?

— Що за питання? Авжеж, я Розі. Що в тебе зі щокою?

— Порізався,— він притис серветку до щоки.

— Дай глянути, — вона відвела його руку. Біла серветка була поплямована в центрі багряним, так ніби Павук витирав нею кров, але щока виявилася цілою й неушкодженою.

— Тут нічого немає.

— Ох.

— Чарльзе, ти в порядку?

— Так. У порядку. Тільки ні. Думаю, нам краще повернутись до мене. Там мені буде безпечніше.

— Ми збиралися пообідати, — сказала Розі тоном людини, яка боїться зрозуміти, що насправді відбувається, тільки коли вистрибне телеведучий і покаже приховані камери.

— Так. Я знаю. Тільки здається, хтось щойно намагався мене вбити. І вона прикидалася тобою.

— Ніхто не намагається тебе вбити, — сказала Розі, марно намагаючись не звучати так, наче вона його втішає.

— Навіть якщо ніхто й не намагається, ми можемо пропустити обід і піти до мене? У мене там є їжа.

— Авжеж.

Розі пішла за ним вулицею, чудуючись, коли це Товстун Чарлі встиг втратити всю вагу. Має гарний вигляд, подумала вона. Справді гарний. Вони дісталися Максвелл-Ґарденс мовчки.

— Глянь-но,— мовив він.

— Що?

Він показав. Свіжа пляма крові зникла з серветки. Та тепер була досконало білою.

— Це що, якийсь фокус?

— Якщо й так, то не мій. Вряди-годи.— Павук викинув серветку у смітник, і тієї ж миті перед будинком Товстуна Чарлі зупинилося таксі, а звідти виліз скуйовджений Чарлі; він мружився і тримав білий пакет.

Розі глянула на Товстуна Чарлі. Глянула на Павука. Знову на Чарлі, який відкрив пакет і видобув звідти величезну коробку шоколадних цукерок.

— Це тобі, — сказав він.

— Дякую,— мовила Розі, узявши цукерки. Перед нею стояли два чоловіки з цілковито різною зовнішністю і різними голосами, та вона однаково не могла збагнути, хто з них — її наречений.

— Я божеволію, правда?— напружено спитала вона. Тепер, коли вона розуміла, що не так, їй стало легше.

Худіший з двох Товстунів Чарлі, той, що з сережкою, поклав їй руку на плече:

— Тобі треба додому. А тоді подрімати. Коли ти прокинешся, то про все це забудеш.

Що ж, подумала вона, це все полегшує. Краще мати план. Вона пішла пружним кроком до себе додому, з коробкою шоколадних цукерок у руках.

— Що ти зробив? — спитав Товстун Чарлі.— Вона ніби відключилася.

— Не хотів її засмучувати,— знизав плечима Павук.

— Чому ти не сказав їй правду?

— Це не видавалося доцільним.

— Типу ти знаєш, що було б доцільним?

Павук торкнувся вхідних дверей, і вони відчинилися.

— У мене, до речі, ключі є,— буркнув Товстун Чарлі. — Це мої двері.

Вони зайшли в коридор і піднялися сходами.

— Де ти був? — спитав Павук.

— Ніде. Гуляв, — бовкнув Товстун Чарлі, наче підліток.

— Вранці на мене в ресторані напали птахи. Ти щось про це знаєш? Ти ж знаєш, точно.

— Не дуже. Можливо. Просто тобі час їхати, от і все.

— Не починай.

— Я? Це я починаю? Здається, я був взірцем стриманості. Ти прийшов у моє життя. Засмутив мого боса і навів на мене поліцію. Ти, ти цілував мою дівчину. Ти згівняв мені життя.

— Гей, як на мене, ти й сам чудово гівняв собі життя.

Товстун Чарлі стиснув кулак, замахнувся і зацідив Павукові у щелепу, просто як у кіно. Павук відсахнувся, більше від здивування, ніж від болю. Він приклав долоню до губ, потім роздивився кров на ній.

— Ти мене вдарив.

— Можу вдарити ще, — сказав Товстун Чарлі, який не був у цьому певен. Рука в нього боліла.

— Он як?

Павук кинувся на Чарлі з кулаками, і той полетів на підлогу, охопивши Павука рукою за пояс та потягнувши його за собою.

Вони качалися підлогою коридору, били й молотили один одного. Товстун Чарлі майже очікував, що Павук завдасть якогось магічного удару у відповідь чи виявиться надприродно дужим, але сили в них, здавалося, були приблизно рівними. Обидва билися невміло, як хлоп'ята — як брати — і поки вони билися, Чарлі начебто згадав, як він уже колись це робив, дуже-дуже давно. Павук був кмітливішим і швидшим, але якби Чарлі зумів насісти зверху і знешкодити Павукові руки...

Товстун Чарлі схопив праву руку Павука, скрутив її йому за спиною, а тоді сів братові на груди, навалившись усією вагою.

— Здаєшся?— спитав він.

— Ні, — Павук звивався і крутився, проте Товстун Чарлі зайняв надійнішу позицію на Павукових грудях.

— Я хочу, щоб ти пообіцяв,— мовив він, — що заберешся з мого життя і назавжди залишиш нас із Розі у спокої.

Тоді Павук сердито брикнув, збивши Чарлі, і той, розпростершись, приземлився на підлогу кухні.

— Слухай,— мовив Павук. — Я казав тобі.

Внизу забарабанили у двері, і то був владний стукіт, який зазвичай означає, що комусь дуже терміново треба зайти. Товстун Чарлі позирнув на Павука, Павук зло глянув на Чарлі, і вони повільно звелися на ноги.

— Мені відчинити? — спитав Павук.

— Ні, — заперечив Товстун Чарлі. — Це мій довбаний дім. І я сам відчиню свої довбані двері, красно тобі дякую.

— Як хочеш.

Чарлі рушив у бік сходів. Тоді озирнувся.

— Щойно я з цим розберуся, я розберуся з тобою. Пакуй свої лахи. Ти виселяєшся.

Він спустився, заправляючись та струшуючи з себе пил і загалом намагаючись не виказувати, що він щойно чубився на підлозі.

Чарлі відчинив двері. На порозі стояли два кремезні полісмени у формі та одна дрібніша і радше екзотичніша полісменка у штатському.

— Чарльз Нансі? — звернулась до нього Дейзі. Вона дивилась на нього, як на незнайомця, і її очі нічого не висловлювали.

— От капость,— мовив Чарлі.

— Пане Нансі, ви арештовані. Ви маєте право...

Товстун Чарлі обернувся вглиб будинку.

— Сволота! — загорлав він нагору сходів.— Сволота, сволота, сволотна сволотющішна сволота!

Дейзі поплескала його по руці: