Агата Крісті - Смерть лорда Еджвера, Агата Крісті

під ніс якесь слівце. Я розчув кілька з них. Одного разу він сказав «свічки», а потім щось на кшталт «douzaine»[66]. Мабуть, якби я був справді тямущий, то зрозумів би хід його думок. Це було просто прослідкувати, але на той час це нагадувало мені лише тарабарщину.

Ми не встигли переступити поріг, а детектив уже побіг до телефона. Він зателефонував у «Савой» і попросив зв’язатися з леді Еджвер.

— Навіть не сподівайтеся, друже, — з деяким задоволенням сказав я.

Мій друг, як я часто казав йому, один із найбільш непоінформованих людей у світі.

— Хіба ви не знаєте? — продовжував я. — Вона грає у новій виставі. У цю мить вона у театрі. Зараз лише о пів на одинадцяту.

Пуаро не звернув на мене уваги. Він розмовляв із працівником готелю. Той, очевидно, сказав йому точнісінько те саме, що і я.

— О, справді? Тоді з’єднайте мене з покоївкою леді Еджвер.

Через кілька хвилин їх з’єднали.

— Це покоївка леді Еджвер? Це мсьє Пуаро. Мсьє Еркюль Пуаро. Пам’ятаєте мене, чи не так?

— …

— Très bien. Розумієте, сталося дещо важливе. Ви можете негайно приїхати до мене?

— …

— Так, це дуже важливо. Зараз я скажу вам адресу. Слухайте уважно.

Він повторив її двічі, потім поклав слухавку із задумливим виразом обличчя.

— І який план? — допитувався я. — Ви справді маєте якусь інформацію?

— Ні, Гастінґсе, це покоївка дасть нам її.

— Але що саме?

— Інформацію про одну людину.

— Про Джейн Вілкінсон?

— О. Про неї я маю всю необхідну інформацію. Я знаю її, як свої п’ять пальців, як ви кажете.

— То про кого ж?

Детектив обдарував мене однією з тих посмішок, які надзвичайно дратували мене, і сказав мені чекати і я сам усе побачу.

А тоді він поспішно взявся за прибирання кімнати.

Покоївка прибула за десять хвилин. Вона здавалася трохи нервовою і стурбованою. Невеличка охайна постать у чорному, вона невпевнено роззиралася.

Пуаро поспішив уперед.

— А! Ви вже тут. Надзвичайно люб’язно. Сідайте, будь ласка, мадемуазель… Елліс, здається?

— Так, сер. Елліс.

Вона сіла в крісло, яке мій друг підсунув їй.

Жінка сиділа, склавши руки на колінах і дивлячись то на одного з нас, то на іншого. Її невеличке бліде обличчя було досить незворушним, а тонкі губи — затиснуті.

— По-перше, міс Елліс, скільки ви працюєте у леді Еджвер?

— Три роки, сер.

— Так я і думав. Ви добре знаєте її справи.

Елліс не відповіла. На обличчі з’явився вираз невдоволення.

— Я маю на увазі, що ви, мабуть, чудово уявляєте, хто може бути її ворогом.

Покоївка ще сильніше стиснула губи.

— Багато жінок намагалися заподіяти їй якусь шкоду, сер. Так, усі вони проти неї. Гидкі ревнощі.

— То жінки її не люблять?

— Так, сер. Вона занадто вродлива. Ба більше, вона завжди домагається свого. У театральному середовищі надмір огидних ревнощів.

— А що з чоловіками?

На сухому обличчі Елліс з’явилася кисла посмішка.

— Вона може робити з джентльменами все, що завгодно, сер, і це правда.

— Я згоден із вами, — сказав Пуаро, усміхаючись. — А втім, припустивши це, я можу уявити деякі обставини, що виникають… — Він обірвав фразу.

А тоді заговорив зовсім іншим тоном.

— Ви знаєте містера Браяна Мартіна, актора?

— О так, сер.

— Дуже добре?

— Дуже добре, справді.

— Думаю, я не помилюся в своїх припущеннях, сказавши, що менше ніж рік тому містер Браян Мартін був дуже закоханий у вашу господиню.

— По вуха, сер. І по-моєму, він і досі в неї закоханий.

— Він тоді сподівався, що вона вийде за нього заміж, еге ж?

— Так, сер.

— Джейн серйозно збиралася заміж за нього?

— Вона думала про це, сер. Якби вона могла розлучитися з його світлістю, думаю, вони побралися б.

— А тоді, я припускаю, на сцені з’явився герцог Мертонський.

— Так, сер. Він подорожував Штатами. Кохання з першого погляду.

— Тож прощавайте шанси Браяна Мартіна?

Елліс кивнула.

— Містер Мартін, звісно, заробив величезну кількість грошей, — пояснювала вона, — але герцог Мертонський займає високе становище. А її світлість вельми в цьому зацікавлена. Одружившись із герцогом, вона стане однією з перших леді країни, сер.

Голос покоївки пролунав із пихатим самовдоволенням.

— Отже, містера Браяна Мартіна, — як там кажуть, — було відкинуто? Він погано сприйняв це?

— Він зробив дещо жахливе, сер.

— О!

— Якось він погрожував її світлості револьвером. А які сцени він постійно влаштовував. Це лякало мене, справді. Він багато пив. Просто дах їхав.

— Та зрештою він заспокоївся.

— Скидається на те, сер. Та він і далі крутився неподалік. Мені не подобався його погляд, і я попередила її світлість, а вона просто розсміялася. Вона з тих, хто насолоджується владою, якщо розумієте, про що я.

— Так, — задумливо сказав Пуаро, — здається, розумію.

— Останнім часом ми не так часто його бачимо, сер. Гадаю, це добре. Він починає опановувати себе, сподіваюся.

— Можливо.

Щось у відповіді бельгійця вразило жінку, і вона запитала:

— Гадаєте, вона в небезпеці, сер?

— Так, — похмуро мовив він. — Леді загрожує серйозна небезпека. Та вона сама спровокувала її.

Рука Пуаро безцільно постукувала по камінній полиці, випадково зачепила вазу з трояндами, і та перекинулася. Вода облила обличчя та голову Елліс. Мій друг рідко бував незграбним, тому я дійшов висновку, що він перебуває у стані душевного сум’яття. Він дуже засмутився, кинувся по рушник, потім обережно допоміг покоївці висушити обличчя та шию і без кінця вибачався.

Нарешті банкнота перейшла з рук у руки, Пуаро провів жінку до порога і подякував за те, що вона люб’язно погодилася прийти.

— Ще рано, — сказав він, глипнувши на годинник. — Ви повернетеся додому раніше, ніж господиня.

— О, усе гаразд, сер. Думаю, вона ще піде повечеряти, та й у будь-якому разі я не маю чекати на неї в номері, якщо вона заздалегідь не попередила.

Раптом у детектива зірвалося:

— Вибачте, мадемуазель, але ви кульгаєте!

— Нічого серйозного, сер. Просто мої ноги трохи болять.

— Мозолі? — довірливо пробурмотів чоловічок, як один страждалець іншому.

То таки були мозолі. Пуаро детально розповів про якийсь засіб, який, за його словами, творить дива.

Нарешті Елліс пішла.

Мене