Майкл МакКланг - Пропала злодійка, Майкл МакКланг

-- Я ж щойно розповіла, йолопе.

-- А на рахунок Клинків?

-- А що на рахунок Клинків?

-- Що вони, так насправді?

-- Звідки мені знати?

-- Про Клинок, що Ненависть Шепоче, ти знала достатньо, щоб хотіти його. – Це було єдиною причиною, чому я ризикнув викликати її гнів і з‘явитися в Некрополі. Будь-яке джерело інформації відносно Клинків було безцінним.

Вона посміхнулася.

-- Гаразд, недомагу. Кожен Клинок – посудина з одним з її восьми втілень, кожен – сам по собі богиня, окрема і несхожа на всіх інших. Ти питаєш, чого вона хоче. Я не знаю. Але скажи мені, якби тебе розділили на вісім частин, то чого б ти хотів?

Я поміркував над її словами. Надто все швидко, щоб повірити, прийшов я до очевидного висновку.

-- Я б хотів знов стати одним цілим, -- насупився я. – Але я не бог, і дуже сумніваюся, що бажання простого смертного можна серйозно порівнювати з бажаннями бога. І чи кожен з моїх фрагментів буде хотіти того самого, що й інші?

Вона знизала плечима, її явно не обходило, до якого висновку я прийшов, і чи був він правильним.

-- Це все що ти хотів?

-- Якщо ти не знаєш чогось про Чорну Бібліотеку в Траксисі, то так, це все.

-- Навіщо тобі про неї знати?

-- Мені потрібно піти туди і взяти почитати книжку.

Вона випрямилася.

-- Яку книжку?

-- Записник Лагни. А ще, може, його ключ.

Сторож посміхнулася, її зуби – дитячі могильні плити.

-- Мушу признати. Ти кумедний, магу.

-- Чому кумедний? Я не жартую.

-- О, я в цьому не сумніваюся. І ось що я тобі скажу: Деякі книжки – зовсім не книжки, а деякі читають читача, коли той читає їх. Між іншим, щоб прочитати ту книжку потрібен ключ.

-- Прекрасна туманна відповідь.

Її посмішка стала ширшою.

-- А ще деякі книжки неймовірно люті.

-- Тобі справді подобається бути загадковою?

-- Якщо дійдеш до Чорної Бібліотеки, то сам побачиш. Ха! Побачиш! – І вона вибухнула сміхом, який найбільше нагадував скрегіт заржавілих завіс воріт на осінньому вітрі.

Я пішов геть. Здавалося, вона цього не зауважила. А принаймні не спробувала перешкодити мені відчинити ворота.

22

Я пройшов вулицею метрів п‘ятнадцять, коли зауважив першого спостерігача, і то я зауважив його тільки тому, що використовував свій магічний зір.

До того як я втратив око, то викликав магічний зір тільки якщо в мене була якась причина. Якщо його використовувати впродовж тривалого часу, це фізично виснажувало, а з часом викликало порушення візуального сприйняття. Але з якихось причин магічний зір допомагав мені рухатися в трьох вимірах звичайного світу. З ним не так добре, як мати два ока, проте краще, ніж мати тільки одне. Я менше натикався на різні перешкоди, і взагалі мав менше проблем через брак просторового зору. Він не раз рятував мене від нещасних випадків і незручностей на борту корабля. А після всього того часу, що я був змушений використовувати його у Белларіусі, мені стало значно легше користуватися ним, ніж до того, як я став однооким.

Я не сподівався побачити якихось слідів магії на вулиці Пісень, тож взяв собі на замітку, коли побачив чувака, що сидів на бруківці з засмальцьованим капелюхом перед собою і смужкою світла, що парила в нього перед очима.

Коли я побачив другого спостерігача на розі вулиць Додона і Журавлиної, з такою ж смужкою світла перед очима, то знав, що Клюге не просто ляпав язиком, що триматиме мене на короткому каганці.

За інших обставин це б мене потішило. Я б дозволив йому слідкувати за кожним моїм кроком, щоб його люди спостерігали, як я п‘ю вино, чи відвідую майстерню. Може я б навіть помахав бідолашним підерам, яким доручили наглядати за моїм нудним повсякденним життям.

На жаль Клюге без жодних докорів сумління вб‘є мене, щоб не допустити того, що я збирався зробити. І хоча я знав, що заново відчинити ворота в пекло майже абсолютно безпечно, то дуже сумнівався, що він повірить мені на слово.

Отже. Мені потрібно було розпрощатися зі своїми спостерігачами. І я знав, де і як це можна зробити, на жаль.

Я підкликав найманий екіпаж і попросив кучера відвезти мене так близько до Гайворонника, як тільки він відважиться.

#

Люсерніс заповнений деякими з найбільших архітектурних досягнень, які людство створило з часів Катаклізму. Недарма його називають Перлиною Заходу. Він заповнений красою, якої майже цілковито бракує в брудному, утилітарному і чесно кажучи бридкому Белларіусі.

В Люсернісі також є купа нетрів, справжня мішанина бідності. Кожен з цих знедолених районів має свій характер. Не більше ніж халупи, вони покоління за поколінням породжували понуру розпач і страшні злидні. Нагромаджені одна на одну халабуди робочого класу, що хизувалися своїм другим поверхом і погано побіленими дерев‘яними стінами. Квартали з колись симпатичними будиночками, що довго, повільно занепадали, кожна будівля в очікуванні на свою неминучу руїну, дім тільки для бездомних, позбавлених надії, покидьків. Вулиці забиті галасливими торговцями, дешеві, яскраво помальовані фасади, що вдавали гостинність, за якими ховалися брудні приміщення… Люсернісу не бракує “колориту”…

А ще є Гайворонник.

Гайворонник має сумнівну честь бути настільки кошмарним, що навіть збирачі податків Морно відмовляються туди заходити. А це багато про що свідчить, бо збирати Королівську п‘яту частину Морно висилає тільки ветеранів війни.

В Гайвороннику є все погане, що й в інших нетрях міста, тільки воно