Майкл МакКланг - Пропала злодійка, Майкл МакКланг

Тож я не шкодував, що став у неї не шляху, і якби трапилася нагода, зробив би це знову. Але коли я зайшов у Некрополь, то мушу визнати, що відчував певне хвилювання. Навряд чи вона захоче обійняти мене, якщо тільки ці обійми не зламають мені хребет.

Тому я приніс подарунки. Нікому не дозволяйте казати вам, що ваші досліди нудні й неістотні. Вони можуть врятувати життя, можливо навіть ваше власне.

Як тільки я зайшов у Некрополь, ворота з оглушливим грюком зачинилися. Це аж ніяк не було нормальним.

-- Отже, я так розумію, ти мене пам‘ятаєш, -- промовив я в порожнечу. У відповідь тіні, вже довгі, вечірні, помчали по траві й почали затоплювати все в межах стін. Некрополь був велетенською чашею, яка швидко заповнювалася чорнильною темрявою. Я глянув в напрямку недбало вирізьбленої статуї заплаканої матері, що стояла на невеличкому пагорбі посередині цвинтаря, найвищій точці Некрополя. Її там вже не було.

-- Я розтоплю плоть з твоїх кісток і нагодую нею траву, -- вітер доніс до мене голос. – Я віддам твій череп хробакам, щоб вони там забавлялися. Твоєю грудною кліткою я буду загрібати листя, а в ті рідкісні випадки, коли випаде сніг, я вийматиму твій збережений з любов‘ю скальп, на якому залишатиметься волосся, і змітатиму сніжинки з могильних плит.

-- Мені лестить, що ти стільки про мене думала, але ти цього не зробиш.

-- Не зроблю?

-- Ні. Всі знають, що я смертельно чесний. Я не порушував писаних законів. Не проливав крові, не займався розпустою, не смітив, а навіть не грав з троїстими музиками.

Раптово вона з‘явилася перед мною, велетенська, обличчя – маска люті.

-- ТИ СТАВ МЕНІ НА ЗАВАДІ! – Її вереск був таким голосним, що я почав боятися за свій слух. Вона ставала щораз то більшою і більшою, аж поки не заступила половину зірок. – Ти вкрав мій Клинок! Якби ти не втрутився, я б вмить справилася з тією злодійкою, а наступної миті Клинок був би моїм.

-- Ой, не будь такою дріб’язковою. Якби тобі в руки потрапив Клинок, що Ненависть Шепоче, ти б порушила всі свої обітниці, і швидше за все, знищила весь світ. Пробач, але я не міг просто спостерігати, як нищать наш світ. Так трапилося, що я тут живу.

Сторож продовжувала зростати, вона нависала наді мною, руки з грубими пальцями стали огидними, кістлявими, з гострими пазурами. Її велетенське, бліде, паскудне обличчя заповнило небо. Вона заскреготала зубами, з її вуст злетів звук снігової лавини. Само повітря потріскувало, мені було важко дихати.

-- Я приніс тобі подарунок, -- сказав я їй. – Але якщо ти волієш злитися… -- я знизав плечима і повернувся йти геть, вдаючи, що якимось чином зможу відчинити ворота, навіть якщо вона захоче, щоб вони залишалися зачиненими. Мені залишалося три кроки до них, перш ніж вона заговорила.

-- Гаразд… Давай принаймні поглянемо на нього. Перш ніж я тебе знищу.

Я не посміхнувся. Посмішка могла все зіпсувати. Я обернувся. Сторож повернулася до свого нормального розміру, приблизно вдвічі вищої за людину. Вона простягнула одну кам‘яну руку. Я витягнув з ранця пакунок з вощеного полотна і плюхнув на її велетенську долоню. Неймовірно спритними пальцями вона зірвала обгортку і насупилася.

-- Свинячі серця? Колись я ласувала людськими жертвами, по десять за раз!

-- Що ж, якщо тобі не до вподоби, я можу викинути їх. Назовні. Негарно смітити в Некрополі.

Вона насупилася.

-- Ні. Хай вже буде. – Вона всілася на траві й почала поїдати серця, виставивши мізинець в пародії на витонченість.

-- Мені недавно сказали, що люди і свині всередині майже однакові, -- зауважив я. – Є в цьому хоч краплина правди?

Вона буркнула.

-- Вони не помиляються. – Вона доїла останній шматок, зітхнула і почала стискати обгортку більше і більше, аж поки вона цілковито не зникла. – Гірше. Я гірша. Весь світ гірший, в цю гіршу епоху. Це перше більш-менш пристойне підношення, яке я отримала за останніх сто років.

– Не може бути.

– Знаєш, що мені тепер приносять в жертву? Ляльки! Ляльки з пришитими невеличкими сердечками з рожевого фетру! Що мені з ними робити? Колись мені подавали серця незайманих дівчат, які ще билися! Вони мені огидні. Я сама собі огидна. Я повинна вбити тебе тільки за те, що ти нагадав мені про це. Я, курва, у повному відчаї. Чого тобі треба, магу-недоучко?

-- Що ти знаєш про Ту, що Кидає Вісім Тіней?

-- Знаю, що я поряд з нею виглядатиму старою доброю тітонькою. Знаю, що все пов‘язане з нею, закінчується погано для всіх крім неї, хто б вони не були: боги, демони чи ви – жалюгідні, смертні хробаки.

-- Тоді можна поцікавитися, чому ти намагалася заволодіти одним з її Клинків?

-- Тому, що я була створена, щоб погано закінчити, дурню.

На це мені було нічого сказати.

-- Хто вона, так насправді? Чого хоче?

-- Тобі доведеться запитати в неї, чого вона хоче. Я скажу тобі одне: Вона народилася як зброя у війнах богів. Вона божественне втілення знищення, так само як її сестра – виживання. Якщо вона захоче, то може все закінчити.

-- Все? Пробач, але щось важко віриться.

Сторож мертвих нагнулася і величезним пальцем штурхнула мене в груди.

-- Запам‘ятай. Я ніколи не брешу. Вона може закінчити все суще. – Посмішка. – Хтозна. Може вона ще й закінчить.

-- Ти мене заспокоїла.

-- Що, забув з ким розмовляєш?

-- Ой, не знаю. Смерть приносить спокій, можна й так сказати.

Вона фиркнула. Але не заперечила мені.

-- То ти не можеш